На замовлення з цілої Європи не треба було довго чекати. Кожне покірне прохання, скероване до Папи, кожне звернення до його найвищої святої влади одразу поєднувалось із проханням надіслати реліквію святого взамін на посильне пожертвування. Розграбованим костелам, які відроджувалися після насильств протестантів, така реліквія одразу надавала престижу, збирала народ під дахом храму і дозволяла йому зануритись у випари колишньої мученицької святості, нагадуючи, що земний світ — ніщо, порівняно з Царством Божим. І що memento mori.
Припасовування святих римських мучеників тривало довгі роки. Канцеляристи, оті здібні, з багатою уявою клірики, відходили й ставали нунціями і кардиналами, зігнуті до землі черниці вмирали з тихим зітханням, змінювалися Папи, опадали в минуле, як листочки календаря: Сікст, Урбан, Григорій, Інокентій, Клемент, Леон, Павло і знову Григорій, аж до Папи Урбана VIII. У 1629 році канцелярія з припасовування святих усе ще існувала, а для покращення своєї праці писарчуки доробилися вже допомоги у вигляді таблиць і реєстрів. Ішлося про те, щоб не повторювати надто часто тих самих методів катування, видів смерті, обставин, імен і атрибутів.
Сестра Анна сказала мені наступного дня, що зі здивуванням вислухала колись історію святого з певного костелу, розташованого в кількохстах кілометрах від її монастиря. Їй раптом зробилося прикро, бо той чужий святий, на ім'я чи не Ріус, мав історію життя й мучеництва дивовижно схожу на їхнього Оксенція. Мабуть, творцям метричок бракувало фантазії. Казала також, що якось їй трапилася певна спеціальна праця, написана вже в XX столітті, у якій науково розглядався феномен святих римських мучеників, і виникало з неї, що протягом усіх тих десятиліть чергувалися певні — можна би сказати — моди, які регулярно повторювались. Наприклад, під кінець XVI сторіччя протягом кількох років з'явилося багато святих, насаджених на кіл поганами, і в усіх випадках опис мук був соковитим і барвистим, а літературний талант анонімного канцеляриста робив так, що читача охоплював справжній дрож страху. У цей самий час жіночі святі страждали головним чином через відрізання грудей, які потім перетворювалися на їхній атрибут. Найчастіше вони тримали їх перед собою на таці. У другій декаді XVII століття популярним було обезголовлення. Відрізані голови чудесно знаходили обезголовлене тіло і чудесно з ним зросталися.
— Ти ж психолог, — сказала вона мені, — тож мусиш добре їх розуміти, отих вигадників мук. Навіть у витворенні найгірших жахіть має бути дрібка задоволення для того, хто пише, хіба не так?
Я відповіла, що помічним є вже саме усвідомлення існування цілої сфери світу гіршого, ніж той, що дістався нам.
— Уже тільки це повинно пробуджувати в нас найбільшу несказанну вдячність Творцю, — відповіла вона.
Із часом дедалі ексцентричнішими ставали також імена, мабуть, тому, що резервуар отих популярних, більш поширених уже вичерпався. Тож і почали з'являтися святі Осіани, Магденції, Гамарти, Ангусти, Віоланти, а серед чоловіків Абхоренцій, Мільруппо, Квінтильйон, а також святий Оксенцій, який ранньої весни 1629 року дістався монастирю.
— А ви, сестро, знаєте, що вони там роблять? — запитала я її, показуючи рукою на маленький будиночок Інституту, що виднівся високо на горі, коли ще раз зійшла до монастиря.
Вона чула, що роблять якісь важливі досліди. І все.
Ми складали постіль способом, відомим в усьому світі, де тільки існують підковдри, пошивки і простирадла, де тільки існують ковдри, подушки і нічні сорочки — стояли одна навпроти одної і розтягали навскіс великі прямокутники льону й бавовни, щоб ті відновили свою форму після прання. Ми швидко разом встановили весь ритуал: спершу навскіс, потім зморщування по боках і натягання швидкими, короткими шарпаннями, потім складання навпіл і знову навскіс, аби врешті-решт за кілька кроків одна від одної скласти постіль у зграбний пакет. І знову все спочатку.
— Ми здогадуємося, про що ідеться, але це не те саме, що знати, — вона завжди говорила про себе в множині, її ідентичність по стількох роках була монастирська, колективна. — Будь спокійна, кохана, — додала ще, і це прозвучало мало не з чулістю. — Церква завжди прагне добра.