Оксі дивився на нас очима з напівкоштовних каменів, що сиділи в очницях, вистелених зовсім уже безбарвним шовком, який вдавав повіки. Брови зі шляхетних каменів темно-червоного кольору виглядали піднесеними холодним, повним недовіри здивуванням.
Ночами інтернет виводив мене мимохідь на інші стежки, ще барвистіші — в посмертні діяння святих, а властиво, їхніх земних решток, в культ пальців, кісток, пучків волосся, вийнятих із тіла сердець, відрізаних голів. Четвертований святий Войцех, розісланий костелам і монастирям як реліквія. Кров святого Януарія, яка регулярно зазнавала таємничих хімічних трансформацій, змінюючи свій стан і властивості. А також викрадання святих тіл, поділ трупів на реліквії, чудесне розмноження сердець, долонь і навіть крайньої плоті дитятка Ісуса — sacrum preputium. Архівні сторінки аукціонного порталу пропонували кавалки тіл святих. А перше, що мені вискочило, — це рака з рештками Івана Капістрана, яку можна було купити на «Allegro» за 680 злотих.
Під кінець я знайшла нашого героя з сушарні на горищі — святий Оксенцій-мученик був приборкувачем левів, яких за часів Нерона годували християнами. Певної ночі один із левів промовив до нього людським голосом. Це був голос самого Ісуса Христа. Не написано, що сказав лев голосом Христа, але вранці Оксенцій уже був навернутий у християнську віру, випустив левів до лісу за містом, а сам був пійманий. Колишній кат став жертвою. Левів відловили, і Оксенція разом із іншими християнами кинули їм на поживу. Леви однак не стали чіпати свого колишнього пана, тому він був заколотий катами Нерона, а левів порубали мечами. Після смерті християни викрали тіло Оксенція і таємно поховали в катакомбах.
— Я стояла перед готелем і боялася ступити крок уперед, — сказала сестра Анна.
Ми сиділи у великій порожній кухні, інші сестри вже вийшли, зникли також старанно посортовані відходи. Вона присіла на підвіконні й виглядала дивовижно молодо.
— Було парно й гаряче, як то в Індії. Дорожня легка ряса прилипла мені до тіла. Я почувалася як паралізована, бо те, що я бачила, жахало мене, — вона на хвильку замовкла, шукаючи слів. — Страшенне убозтво, розпачлива боротьба за виживання, жорстокість. Пси, корови, люди, рикші з темними завзятими обличчями, каліки-жебраки. Усе це здавалося мені насильно обдароване життям, всупереч волі тих істот, приречених на життя, наче оте життя було падінням і карою.
Вона відвернулася до вікна, а потім сказала, не дивлячись на мене:
— Гадаю, що я скоїла там найбільший гріх, і зовсім не певна, що він був мені пробачений, хоч я й відбула за нього покуту. Ксьондз, який мене сповідав, схоже, не зрозумів, що я йому сказала.
Вона дивилася у вікно.
— Не було там ніякої святості, як мені обіцяли. Я не знайшла нічого, що могло би виправдати весь той біль. Я побачила світ механічний, біологічний, організований, як мурашник, згідно з усталеним порядком, який був дурним і безвладним. І відкрила там щось страшне. Хай Бог мені пробачить.
Аж тепер вона глянула на мене, ніби шукала підтримки.
— Я повернулася до готелю і просиділа там цілий день. Навіть молитися не могла. Наступного дня, як і було домовлено, приїхали по мене сестри з монастиря за містом і забрали до себе. Ми їхали через висхлий помаранчевий простір, повний сміття й посохлих дерев. Ми мовчали, і сестри, схоже, розуміли мій стан. Може, самі колись пережили це. Десь дорогою я побачила маленькі пагорки, що тяглися аж до горизонту, віддалені один від одного на кільканадцять метрів. Сестри сказали, що це цвинтар священних корів, але я не зрозуміла, про що йдеться. Попросила, щоб повторили. Вони сказали, що сюди недоторкані привозять трупи священних корів, щоб ті не забруднювали міста. Просто залишають їх на пекучому сонці, і природа робить своє. Я попросила, щоб ми затримались, і підійшла, здивована, до тих горбочків, які, як я й чекала, мали бути рештками, шкірою і кістками, висушеними на сонці. Зблизька, однак, видно було щось зовсім інше: скручені, напівперетравлені пластикові пакети з усе ще видимими написами торгівельних мереж, шнурки, гумки, закрутки, паперові кухлики. Ніякий органічний шлунковий сік не давав ради вигадливій людській хімії. Корови з'їдали сміття і все неперетравлене носили у своїх шлунках. І це все, що залишається від корів, сказали мені. Тіло зникає, його з'їдають комахи та стерв'ятники. Залишається те, що вічне. Сміття.
Я попрощалася з сестрами за кілька днів до від'їзду. Мусила ще посортувати папери, розмонтувати апаратуру та зробити підсумкові розрахунки. Останній образ, який я запам'ятала з монастиря, — це картина старих жінок, стиснутих у скляній коробці ліфту, які їдуть угору, на богослужіння — босхівські мешканки раю, які здійснюють подорож у потойбічний світ, до краю часу.