У цьому сумному Сірому Часі, коли вогкість проникала всюди і під її впливом іржавіли всі гвинти, завіси, з'єднання і зварні шви, стосунки з донькою зазвичай приходили в норму — тепер, може, ще й завдяки Філіпі, яка дедалі частіше залишалася в них на ніч. Ореста віднедавна почала приходити до нього на веранду, мовчки приглядалася до підготовки інструментів і нанесення всілякої інформації на мап-тіло.
Вона завжди допомагала йому відчищати гвинти від іржі й чистити скриньки. Тоді він крадькома дивився на її руки — чи вони б надавалися. Так, надавалися б. Вона мала великі долоні з гарними нігтями. Пальці радше не були занадто тонкими, і це добре. Зате були сильними, певними. Завжди теплими.
Однак інструменти волів чистити сам. Старанно полірував кожну їхню найменшу частину. Це були старі електроди для збудження м'язів, розтяжки, еспандери, прогумовані підкладки, вулканічні камені для розігрівання хребта й безліч інших ґаджетів, які використовуються при масажах. Дістав їх від батька й невдовзі мав передати Альдо. Донька подавала йому ганчірки, відкручувала слоїчки з пастою для чистки. Часом щонайбільше водою з оцтом протирала поверхні підкладок. Говорили вони при цьому мало. Він бачив, що їй швидко набридає стирання шорстким папером зашкарублостей, зумовлених діянням всюдисущої вологи.
— Оресто, ходи, попрактикуємось, — постійно намовляв її. Часом не міг при цьому стриматись, аби не покласти руку їй на плече явним жестом начальника, який означав, що він врешті-решт її батько і має нею опікуватись.
— Навіщо? Тільки час гаяти, — найчастіше відповідала вона.
Цього разу слухняно підвелася, однак не для того, щоби практикуватися. Обернулася до нього і — як колись, коли була дитиною, — поклала йому голову на груди. Він застиг, здивований і зворушений.
— Тату, як це закінчиться? Адже це не може тривати вічно, — запитала його через сорочку, через ребра й грудну клітку, не дивлячись на нього. Його серце тьохнуло.
Вона питала його про це багато разів. І ніколи він їй на це запитання не відповідав.
Дівчина підійшла до мап-тіла і зсунула рушник, який упав на підлогу відслонивши величезну кількість значків на животі й грудях. Безліч ліній, кружечків, зигзагів, заштрихованих полів. Виглядало це як мапа воєнного фронту. Завдяки використанню олівців різного кольору виразно було видно, як прогресує знищення.
— Що це таке? — запитала про заштриховану сірим ділянку завбільшки з половину долоні. — Знову удар мечем?
Він тішився, що вона пам'ятає терміни, яким він її навчив.
— Ні, це німа ділянка, — відповів, не дивлячись на неї. — Вона вже значно більша, ніж була кілька років тому.
Він не казав їй усього. Ніколи їй не розповідав, що діялося п'ять років тому, коли протягом цілих трьох днів життєві процеси Монодікоса верталися, щоб знову зникнути, чимраз слабші й слабші. Не допомогли чотири серцево-легеневі реанімації, дуже інтенсивні. Потім настала емболія, і треба було оперувати мертве тіло й мати надію, що воно прокинеться. Тоді, отих п'ять років тому, повернення виявилося особливо різким, мозок знову зазнав пошкодження, дуже серйозного, а після всього з'явився параліч правої частини тіла включно з обличчям — це було дуже помітно. Усе пішло не так, як повинно.
- Це значить, що немає вже тут чуття, так? Знищені нерви? — запитала.
Він притакнув.
— Заслони його.
Він глянув на неї. Її гладенькі щічки зарум'янилися, коли вона дивилася на ляльку і водила пальцем по лініях. Темне волосся затулило половину обличчя. Його раптом охопила зворушеність. Нікого він не кохав так, як її. Йому довелося проковтнути слину.
— Ну, добре, відновлюємо навчання. Я щоденно вчитиму тебе, — він відклав ганчірку й підійшов до неї. — Покажи долоні.
Вона відрухово простягла їх перед собою. Він міцно схопив їх, якийсь час стискав у своїх, а потім приклав собі до вуст і хухнув на них. Вона висмикнула їх, засоромлена цим неочікуваним припливом чулості.