— У тебе чудові руки: великі, міцні й теплі. Ти сильна й розумна. Можеш візуалізувати дотик, зі своєю уявою ти робитимеш чудові мапи.
— Тату, це безглуздо… Мені це гидко, — вона відвернулася й зупинилася біля дверей, наче хотіла вийти; якийсь час роздумувала й нарешті сказала: — Мені гидко від того, що ти робиш.
Він з'явився триста дванадцять років тому. Були начебто ще й інші, хоча більшість людей має труднощі, аби собі уявити тих інших. Такі самі, як він? Як це може бути? Адже він є тільки один. Монодікос. Винятковий, Єдиний, Довершений. «Цілісінький», як казали про нього дітям, які відтоді виростали з почуттям власної недосконалості й неповноти. Не існує множини від імені Монодікос. У якийсь спосіб ця одиничність була умовою святості, тому про інших мовчали. Якби були інші, люди дійшли б до політеїзму, до якоїсь примітивної та дитинної віри в те, що чудо може бути загальним, може бути розмножене. Тоді, однак, чудо перестає бути чудом. Тому про інших не говорили.
Він прийшов, коли був усім найбільше потрібний, коли катастрофа з пластиком знищила не тільки будинки, фабрики й лікарні, але також поставила під сумнів деякі поняття. Справу знищення доповнила війна. Коли падали супутники, то виглядали вони як снаряди, як ножі, націлені в Землю. Люди не могли пригадати слів, а коли їх бракувало, не можна було їх використати, а значить, і описати ту частину світу, яка відходила в небуття, а якщо її не можна було описати, то про неї й не думали. А якщо не думали, то й забували. Прості вправи на неіснування.
Усі вважали, що він прийшов у відповідь на їхні прохання, що відповів на благання. У гімні, який співають під час свят, говориться, що «відкрив він тоді брами пекла», а потім довго тривала дискусія, чи існує слово, що означає протилежність «пекла», але ні, не було такого слова. Принаймні ніхто його не пам'ятав. У Ілона пекло завжди асоціювалося з гвинтами у скриньці, і він уявляв собі, що оті брами пекла відчинялися з потворним скреготом, як його коробки з інструментами, хіба що їхній скрегіт було чути на весь світ. Монодікос прийшов, і, власне кажучи, — так вважає Ілон Масажист, — ми повинні забути, чи були з ним інші, чи ні, і всю оту балаканину, звідки і як. Це тема дискусії для ліцеїстів — дорослі люди не мають потреби в таких обговореннях.
Він з'явився і дозволив себе впіймати, і віддався в руки людей. Від того моменту все зло світу було затримане. Принаймні усі в це вірили.
Ореста останнім часом рідко бувала вдома. Тоді він входив до її кімнати й зупинявся посередині, приглядаючись до предметів, які їй належали: до книжок, нічної сорочки, перекинутої через спинку старого стільця, щітки, на якій поблискували поодинокі волосинки. Дивився на її плюшевого жовтого пса, якого вона назвала Пиріжок, ще коли не навчилася як слід говорити, на туалетний столик, де вона з великою старанністю розставила косметику, успадковану від матері, — висохлі помади в дерев'яних футлярчиках, порожні флакончики від парфумів, запах яких давно розпався на атоми. Сунув поглядом по полицях із її все ще дитячими книжками — ілюстрованими пригодами казкових героїв і рожевих принцес. Колись серед шкільних підручників він знайшов купку брошурок у червоних обкладинках із недбалим друком всередині. Одна з них мала назву «Світ для змін. Філософія лагідної революції». Коли розгорнув, його очі зупинилися на внутрішній сторінці обкладинки, де вона олівцем записала речення, а після кожного з них стояв знак питання. Він мимоволі запам'ятав їх, злий на свою пам'ять, яка відтоді не давала йому спокою.
«Якщо світ створений за людськими мірками, то чому ми відчуваємо, що він переростає нас? Чому природні справи здаються нам жахливими або сороміцькими? Звідки ми знаємо, що щось є добрим, а щось поганим? Звідки в нас здатність суворих суджень? Чому світ є світом нестачі? Чому завжди існує недостача — їжі, грошей, щастя? Чому існує жорстокість? Адже немає жодного раціонального обґрунтування… Чому ми можемо дивитися самі на себе, неначе дивимося на чужу людину? Чи це те саме око — те, яке дивиться, і те, яке ми бачимо? Хто ми, звідки ми взялися? Ким є Монодікос? Чи Монодікос добрий? Чому він такий слабкий і дозволяє все, що з ним виробляють? Чи наш світ спасенний?»
Він придивлявся до її дитячого ще почерку з м'якенько витягнутими вниз хвостиками в «р» та «у». Вони були крапельками, які висіли на рядочках письма, немовби всі ті запитання мали розчинитися й сплинути, як дощ.