Однієї ночі він повернувся пізно й побачив, що в неї ще світиться. Тихенько постукав у її двері. Вона швидко погасила світло і вдавала, що спить. Він не дав обманути себе, попри все увійшов і сів біля неї на ліжку. Відгорнув їй із обличчя волосся. Подумав, що відповість на всі її запитання, так як уміє, але злякався, що тоді виявиться, що він копирсався в її речах.
— Існує економіка спасіння — сказав. — Усе, що добре, треба купити дорогою ціною. Самі ми не могли цієї економіки ані пізнати, ані використати. Ми мали поганих бухгалтерів, які вузько бачили і не все розуміли. За добро треба заплатити. І це весь смисл цієї економіки: простий і слушний, цілком очевидний уже триста дванадцять років. Тому щороку, в час найбільшої темряви приходить Великий День і те, що йому передує. Розумієш?
Вона не розплющила очей, коли він говорив, але її повіки тремтіли. Через якийсь час сказала:
— Тату, Філіпа житиме з нами постійно протягом якогось часу. Вона спатиме в моїй кімнаті.
Дбайливо вибудовувана хвилина інтимності розвіялася.
— Я рекон, я не можу приймати під свій дах людей із вулиці.
— Тату, лишень кілька днів, щонайбільше тиждень-два. Вона не має куди йти. Чоловік її бив. Забрав у неї дитину.
Ілон встав, абсолютно заскочений цим раптовим вторгненням світу до свого дому.
— Звідки ти її взагалі знаєш? Вона не подруга для тебе.
Ореста пирхнула.
— Я вільна людина. А це також і моя квартира, від мами, — кинула вона й відвернулася до стіни.
Того року Явлення виглядало досить скромно. Через ливні дощі урочистість відбулася в Палаці під оком камер. Передавали тільки телевізійний репортаж, у якому Монодікос, одягнений в урочистий костюм, ставав Форосом, Який Несе в Майбутнє. Відкриті плечі й грудна клітка блищали, і важко було здогадатися, що перед цим візажисти присвятили їй кількадесят годин праці. Так само гарне, характерне обличчя Монодікоса виглядало чудово. Зрештою, камери ніколи не під'їжджали надто близько.
Ілон, який стояв із Альдо в студії, був гордий результатом своєї праці. Монодікос іще не ходив, але його хребет був у доброму стані, і зламана плечова кістка зрослася дивовижно швидко. Одразу після церемонії Явлення його відвезли до Палацу, й Ілон вже не мучив його масажем. Монодікос мав повечеряти самотньо.
Ілон, теж самотньо, повертався додому. Люди починали виходити на вулиці, бліді після Сірих Днів зими, — робили покупки, на лотках з'явилися перші весняні квіти. Починалося довгоочікуване народне гуляння, велике радісне свято об'їдання й пиття, свято кохання, народження дітей і планування майбутнього. Явлення було поверненням світу в стару колію, мало запевнити людей, що все діється так, як і повинно діятися.
Він ішов повільно і приглядався до міста, сповнений відчуття добре виконаного обов'язку, того відчуття, яке завжди успішно рятувало його від западання в меланхолію. Дощ змивав усюдисущу іржу й утворював маленькі червоні струмочки, які, підштовхувані своїм інстинктом, уперто поспішали до поєднання з рікою. На мості з причини свята не було протестів, тому той видався йому дивно запустілим. Він купив проліски і прив'ялу гілочку квітучої форзиції. Відколи вдома готувала Філіпа, він уже не ходив на закупи, а залишав на столі гроші, які в руках обох жінок чудесним чином перетворювалися на різні страви. Що сьогодні вигадає Філіпа? Чи існує ще якась страва, якої Філіпа не вміє приготувати? Найчастіше вони залишали йому їжу в холодильнику, бо вертався він пізно. А вертався пізно, бо не хотів із ними їсти. Його непокоїла присутність Філіпи, йому здавалося, що вона невдало прикидається кимось іншим, імітує чуже життя, як нетля, яка на крильцях має візерунок кори дерева, хоча дерево вже перестало існувати.
Ілон увесь час думав про одне й те саме — про тіло Монодікоса.
Монодікос мав бронзово-коричневу суху шкіру, особливо на литках і плечах. Вона бувала шорстка, погано приймала навіть найкращі зволожувачі. Деякі з тих мікстур були створені спеціально для нього в лабораторіях Палацу, цілий колектив фармацевтів працював для його шкіри й щороку готував для нього нові суміші. Його струнке покремсане тіло лежало розтягнуте на столі, повному датчиків. Дихав він рівно, тридцять три рази на хвилину під час сну, сорок — коли не спав. Ілон добре знав цей ритм. Коли він чув його, то одразу заспокоювався, можна навіть сказати, що западав у стан, який нагадував медитацію.
—- Подай мені олію, — пошепки сказав він, повернувши голову до Альдо. Хлопець обережно налив у розкриту долоню Ілона кілька крапель олії. Вони відчули в ніздрях її гострий інтенсивний запах. Плечі Монодікоса ворухнулися, наче він глибоко вдихнув. Альдо дивився на руки свого вчителя, зосереджено проводжав очима кожен рух його долонь і пальців, дрібні відрухи, які викликали легенькі цілющі вібрації. Він був кмітливий і добре підготований до свого фаху в школі, де чотири роки вчився фізіотерапії. Знав по-грецьки назву кожного найменшого м'язу. Ілон раз по раз кидав крадькома на нього погляди, насолоджуючись його захопленням. Намагався покохати його, як сина, бо знав, що без цієї любові не зможе передати йому того, що в цій роботі найважливіше, — дивного м'якого почуття, яке з'являється раптом звідкись із глибин тіла і ставить усе наше «я» в готовність до втрати меж. Ідеться про співчуття. Без нього нікому не можна допомогти. Альдо мав його, він був не тільки дуже здібний, але й вразливий. Проте Ілон волів би, щоб на його місці була Ореста.