— Бачиш, — казав далі Ілон Масажист своєму учневі, — масаж стабілізує час, бо тільки час тіла є справжнім. Як же легко його зіпсувати. Якби не масажисти, світ запав би в хаос.
Монодікос був сьогодні спокійний і розслаблений; може, саме так діяло вчорашнє вино до вечері. Мабуть, заснув. Ілон ніколи не озивався, коли масажував, Монодікос цього не любив. Колись, за часів батька, йому пускали музику. Але потім перестали. Ілон-бо знав, що Монодікос є майже глухим від часу, коли двадцять п'ять років тому його могутньо вдарили по голові. Уся скронева кістка потріскалася, а її уламки пошкодили мозок. Операція тривала довго, привезли могутні мікроскопи, і спеціалісти з'єднували нерви, тонші від волосини. Від того часу Монодікос не говорив. Обстеження показали, що всі пошкодження мозку регенерувалися, попри це Монодікос навіть не пробував говорити, наче втратив інтерес до комунікації з оточенням. Ілон чув його голос дуже давно, під час першого року своєї служби, але вже не пам'ятав його. Пригадував лишень, що здався йому тоді «зношеним» — так він його назвав, — але насправді не знає, як він звучав.
Альдо все ще захоплено дивився на руки Ілона Масажиста, рекона, майстра відновлення здоров'я, від якого він перейме службу, і знав, що через хвилину муситиме повторити всю процедуру дотиків, прогладжувань і розминань на мап-тілі. Ілон тихо говорив:
— Дивися, що я роблю, дивися, як одним рухом пробую сягнути трохи глибше, під поверхню шкіри, поміж м'язи. Можу дотиком відрізнити енергію самого м'язу і його прикріплення, вони різні. Дивися сюди: цей м'яз легко вібрує, кожен інакше, а прикріплення — вже ні. Це має зв'язок із судинами, які переносять кров. Кров — це чудовий винахід, Альдо, — Ілон кашлянув і стишив голос до ледь чутного шепоту, обмежився мало не самим лиш рухом вуст. — Він має дещо інший склад крові, несе значно більше кисню, це теж відчувається пальцями.
— Відчувається кисень?
— Ні, не кисень. Сам колись побачиш: це тіло має немовби більше волі, сили. Сам побачиш.
Хлопець замовк. Коли він потім працював на мап-тілі, Ілон повернувся до проблеми крові:
— Десь сорок років тому його кров досліджували дуже детально. Ми знаємо її склад, але не знаємо до кінця, що з цього складу виникає. Вона не так уже й сильно відрізняється від крові нас усіх, а однак більш насичена киснем — ми не могли б її вживати. Гадаю, що якби це було можливо, ми вживали б саме таку кров, — він трохи відсунувся, аби хлопець краще бачив, що він робить. — І якби вона мала якусь цілющу вартість, ми б вирощували його задля крові, — несподівано додав він і сам злякався того, що сказав.
Хлопець занепокоєно подивився на нього, а потім удав, що нічого не було сказано. Відвів погляд.
Ілон добре знав, звідки цей неспокій, і сам теж волів про це не думати. Коли ще були дозволені медичні експерименти пов'язані з Монодікосом, вірили, що якби вводити сироватку з його крові людям, то це лікувало б їх від усіх хвороб. Але ті експерименти були покинуті, коли змінилася влада, і, правду кажучи, це принесло Ілонові полегшення. Зараз узагалі не вважають, що Монодікос має тіло, хоча водночас усе залежить від тіла Монодікоса. Так само, як не кажуть, що він стікав кров'ю, а просто «червонів», що його не вдарили, а «торкнулися», і не зламану ногу мав, а «надтріснуту кінцівку». Тому Ілон, рекони і фармацевти були начебто таємним підрозділом, який займається чимось, що існує тільки туманно. Скандалом було б, якби дискутувати в засобах інформації, наприклад, щодо стану печінки Нашого Брата Монодікоса, Фороса, Який Несе в Майбутнє.
Коли вони обідали у великій, майже порожній їдальні Клінік, Ілон крадькома приглядався до Альдо, бо спала йому на думку шалена ідея, що міг би його познайомити з Орестою. Як його дружина, вона мала б доступ у Клініки, вони могли би працювати разом. Альдо був молодший від Орести й здавався зовсім хлопчиськом — це виглядало б так, ніби одружити між собою дітей.