— Нам треба рушати, Дейвісон, — сказав він мені засмучено.
— Без мене? — охнув я перелякано, тремтячи від болю й страху, що мене тут покинуть.
— Невдовзі матимеш тут найкращого львівського медика…
Я розплакався більше від розпачу, ніж від фізичних страждань.
Зі слізьми попрощався я з Його Величністю, кортеж якого рушив далі. Без мене! Залишили мені для товариства молодого Ричивольського, чим полегшили принаймні частину мого болю, і віддали нас під опіку підкоморія Гайдамовича. Мабуть, щоб потішити нас, залишили також в обійсті Зелених Дітей — може, для того, щоб запевнити мені якесь заняття, поки не приїде по мене рятунок.
Виявилося, що моя нога зламана у двох місцях, до того ж у якийсь складний спосіб. В одному місці кістка пробила шкіру, й потрібне було велике вміння, щоби поскладати це докупи. Сам собою я зайнятись не міг, бо одразу втрачав свідомість, хоча й чув про таких, що навіть самі на собі робили ампутації. Ще до того, як вирушити, Король послав уперед кур'єра з наказом, щоб одразу ж рушав сюди найкращий лікар зі Львова, але припускаю, що потрібно було щонайменше два тижні, аби він тут з'явився. Тимчасом ногу потрібно було якнайшвидше скласти, бо якби в цьому вогкому кліматі вчепилася рани гангрена, то я б ніколи не побачив французького двору, на який так нарікав і який зараз, у критичний момент, здавався мені центром справжнього світу, втраченим раєм, найпрекраснішим із моїх снів. Не побачив би я більше й гір Шотландії.
Кілька днів я сам собі призначав протибольові засоби, ті самі, які давав Королю від подагри. Зі Львова прибув нарешті посланець, але без лікаря, бо той у дорозі був убитий однією з татарських банд, яких у цих краях розвелося безліч. Посланець запевнив, що невдовзі добереться до нас якийсь інший медик. Привіз нам також звістку про обітниці, які Король, щасливо діставшись до Львова, урочисто склав у львівському кафедральному костелі, віддаючи Річ Посполиту під опіку Божій Матері, щоби боронила країну від шведів, москалів, Хмельницького і всіх тих, які накинулись на Польщу, немов вовки на кульгаву сарну. Я розумів, що Його Величність має безліч клопотів, тож тим приємніше було мені, що разом із посланцем потрапила до нас від короля чудова оковита, кілька пляшок рейнського, хутряні кожухи і французьке мило — цим останнім я був задоволений найбільше.
Я гадаю, що світ збудований із кіл навкруг якогось одного місця. І що оте місце, яке зветься центром світу, з часом змінюється — колись були ним Греція, Рим, Єрусалим, а зараз це — безперечно, Франція, а властиво Париж. І можна би циркулем ці кола навкруг нього накреслити. Принцип тут простий: чим ближче до центру, тим більше все здається справжнім і відчутним, а чим далі, тим сильніше світ немовби розлазиться, як зотліле у вільгості полотно. І ще — цей центр світу є немовби дещо піднесений, тож ідеї, моди, винаходи — усе спливає з нього на боки. Спершу поглинається це близькими колами, далі — наступними, але вже слабше, а до найдальших місць доходить тільки невеличка частина змісту. Я повною мірою це усвідомлював, лежачи в обійсті підкоморія Гайдамовича, десь на болотах — мабуть, в останньому з можливих кіл, далеко від центру світу, самотній, як вигнанець Овідій у Томах. І марилося мені в гарячці, що як Данте свою «Divina Commedia», так і я міг би написати великий твір про кола, але не в потойбіччі, а в цьому світі, про кола Європи, а кожне з них би зі щораз іншим гріхом боролося й іншій було б піддане карі. Це була би справді велика комедія прихованих ігор, розірваних союзів, комедія, в якій ролі змінюються протягом спектаклю і до кінця неясно, qui pro quo. Повість про манію величі деяких, про байдужість і самолюбство інших, про хоробрість і відданість нечисленних, хоча, може, й численніших, ніж здається. Героїв, що діють на отій званій Європою сцені, зовсім не поєднувала б релігія, як би дехто того хотів — бо ж релігія радше розділяє, чого важко не визнати, маючи на увазі кількість трупів із релігійних причин, хоча б у тих війнах, що ведуться сьогодні. Зате поєднувало б їх в отій комедії щось інше — бо фінал мав би бути щасливим і успішним: віра в здоровий глузд і розум у цій великій божій справі. Бог дав нам відчуття й розум, щоб ними пізнавати світ і примножувати свої знання. Європа там, де працює розум.