Протягом останніх років Повернення систематично, хоча й незначно, на секунди, затримувалось. Це дуже непокоїло реконів, хоча під час щорічних передач у Великий День, коли камери всього світу, скеровані на долоні Монодікоса, чекали на перший рух його пальців, це здавалося непомітним. Чи решта глядачів в усьому світі здавала собі з цього запізнення справу? Ілон думав, що ні, ніхто цього офіційно не помітив. А якщо навіть і так, то не можна було би про це говорити, і публічно цього не оголошували. Зрештою, люди були надто зосереджені на наїдках, які чекали в холодильниках, на свічках, готових бути запаленими від одного звичаєвого сірника, на настроюванні інструментів, щоб у родинному колі заграти й заспівати нарешті «Прийшов гість у наш скромний дім». Тільки рекони здавали собі справу з розтягнутих секунд, зі слабкості перших нервових імпульсів, що відмірялися чутливими приладами, повними мідних проводів і ламп. Ілон боявся, що коли-небудь це не вдасться, що Явлення не відбудеться. І це, безумовно, означатиме кінець світу. Виглядає на те, що він був чоловіком грішним і не надто ревним у вірі. Бо все ж таки — внаслідок того самого чуда, яке регулярно стається кожного року вже триста дванадцять літ, — Монодікос, Форос, Який Несе в Майбутнє, пробуджувався. І відтоді Ілон Масажист майже не виходив з роботи. Так було протягом усього часу Сейри, коли панували порядок, ситість і задоволення, а Монодікос завдяки зусиллям цілого полку реконів приходив до тями.
Час Гармонії ритуально починався від прогулянки містом, єдиної такої в році. Виглядало це дуже природно і спонтанно, але було скрупульозно підготоване. З тактовної відстані поліцаї в цивільному пильнували їхній невеличкий кортеж. У фургончику, який мав на боці напис «Квіти», містилося найсучасніше медичне обладнання. Трохи далі стояв великий автобус із затемненими шибами, повний солдатів.
Вийшли вони трохи раніше, якраз перед полуднем, — Монодікос на візочку і розпорошений почет, — щоб використати гарне літнє сонечко, бо метеорологи застерігали, що пополудні йтиме червоний дощ. Візочок штовхав особисто головний рекон; за ним ішла тактовна охорона. Ілон і Альдо теж ішли в цьому негустому натовпі трохи ззаду. Ілон зі свого місця бачив широкі плечі Монодікоса і його голову, прикриту каптуром. Великі темні окуляри ховали половину його маленького довгастого обличчя.
Кортеж, як і щороку, проходив через базар. Люди чекали тут від раннього ранку, хоча надмірне вираження симпатії було заборонене. Їм не дозволяли підходити ближче, але вони однаково приязно протискалися, атмосфера ставала вільною — завжди так було поблизу Монодікоса: в його присутності покращувався настрій, росла довіра, всі відчували легкий хміль у головах. Моно, Наш Брат, відповідав усмішкою з-під каптура — трохи кривою та болісною. Каптур не заслоняв усього. Люди подавали йому через охорону дрібні подарунки — букетик квітів, шоколадки, старовинного ведмедика з гуми, що лущилася. Головний рекон брав у нього ці речі й передавав назад, де вони зникали в саквояжах охорони.
Ілон користувався нагодою і стишеним голосом повчав молодого схвильованого Альдо:
— Бачиш, як добре тримає голову: вчора я розмасажував йому шию — і одразу є результати. Масаж у цю пору року має бути легкий, розслаблювальний, бо м'язи вже майже повністю прийшли в норму, а під шкірою з'явився навіть тонесенький шар жиру, внаслідок чого сама шкіра є м'якою та зволоженою…
Так він казав, але Альдо слухав тільки одним вухом. Він вихилявся, щоб крізь тлум побачити, що діється попереду. Там зчинилося якесь замішання, бо весь кортеж зупинився.