Монодікос щороку охоче затримувався біля ятки з футболками, і там завжди влаштовували невеличкий спектакль. Вибрані продавці, ті, які регулярно платили податок і були добрими громадянами, одягали на себе футболки й парадували перед Монодікосом, презентуючи найдотепніші написи. Він проводжав їх поглядом спідлоба, трохи опустивши голову. Його розум був дещо іншим, ніж людський. Більш синтетичним. Може, тому відповідав йому такий дивний вид засобів інформації — футболки замість газет і скупих телевізійних новин. На них був представлений цілий світ і його проблеми, все в найбільш сконденсованій формі, з додатком іронії та сарказму, найкращих приправ. Ті, на яких він затримав погляд, ставали модними, їх продаж зростав. Поширився звичай, що під кінець проривалися через нерішучу (або вирахувану) охорону молоді люди і опинялися на тому подіумі, але написи на їхніх молодих вузьких грудях вже не смішили. Вони домагалися припинення воєн, що велися на периферіях, зміни законів на справедливі, рівноправності для жінок, зупинення екологічної катастрофи — тієї кислотної іржі, яка заполоняла світ. Зазвичай усе закінчувалося добре: молодь лагідно усували, візочок із Монодікосом рушав далі, поміж ятками, аж до площі, де на хвильку залишали його на самоті, оточивши тільки тактовним кордоном. Він залишався там сам-один на візочку, сам супроти міста й неба, наче люди мусили його показати космосу — що він є і живе.
Потім траса прогулянки бігла вздовж річки, кортеж рушав набережною, і там знову зупинялися на довший час, бо Монодікос любив дивитися на воду. Ілон пам'ятав, що коли він починав працювати, Монодікос, який іще так-сяк ходив, звик тоді вставати й підходити до самого берега, так що вода обмивала йому носки черевиків. Він міг довго стояти, наче загіпнотизований грою світла на поверхні води, вдивляючись у витівки вітру, який, сам будучи невидимою причиною, зумовлював видимі наслідки у вигляді хвиль. Колись він начебто сказав (коли ще говорив), що рух хвиль є зразком для мудрості. Що б це не означало.
Зараз Монодікос уже не вставав із крісла. Його голова перехилилася дещо набік, і Ілон навіть злякався, що він, можливо, заснув. Це був би недобрий знак: спання вдень. Може, в організмі Моно щось діється з електролітами — занепокоївся він, а його тілом розлилося нове, неприємне відчуття, яке приходило чимраз частіше, — внутрішній глухий стукіт паніки.
Головний рекон також помітив, що голова Монодікоса похилилася, й наказав повертатися. Кортеж незграбно переформував ряди, візочок розвернувся і коротшою дорогою рушив до Клінік, навпрошки через давно не використовувані палацові сади, присипані червоним пилом, у якому колеса залишали пряму подвійну колію. Ілон знав, що мусить бути готовий, хоча зазвичай достатньо було крапельниці і трошки спокою. Хай би там як, але Ілон і Альдо чекали біля приготованого на всі випадки столу, серед відкритих флаконів з оліями, у повній готовності, з найглибшою відданістю. Мабуть, закінчиться рекомендацією на якийсь час ортопедичного коміра, як минулого року. Все буде добре.
Його завжди дивувала ця нелюдська довіра Монодікоса, спонтанне, повне надії і абсолютне віддавання в руки людей, на добро і зло. Людина робилася безрадною супроти цього віддавання, приголомшеною власним всесиллям, а однак слабкою. В Ілона бували часом напади плачу. Виглядали як кашель — його організм захлинався довірою, якою був наповнений, наче посудина, а чимось таким він якраз і був, не міг винести тієї кількості лагідного добра, яка в нього впливала, і мусив луснути під його натиском.
Тіло Монодікоса мало величезну здатність до самолікування. Вони, оті загони реконів, йому просто в цьому товаришили. Такою була правда.
Коли врешті-решт уночі Ілон повертався додому й під душем розглядав своє сорокадворічне тіло, то намагався не порівнювати його з отим. Його тіло було просто людським. Абсолютно одноразовим.
Присутність Філіпи не справляла, власне кажучи, ніякого клопоту. Дівчина виходила вранці й поверталась увечері. У лазничці він бачив її зубну щіточку й дешевий крем для обличчя. Кілька разів повернувся додому якраз тоді, коли вони з Орестою вечеряли, тому підсів до них і з'їв майже весь салат, який особливо любив.
— Філіпа зробила, — хвалила подругу Ореста.
Філіпа говорила мало, тільки кидала на нього короткі проникливі погляди, у яких захват змішувався з нехіттю. Він взагалі не знав, про що може думати ця чужа жінка, яка через Оресту стала частиною і його життя. І вже зовсім не мав певності щодо її почуттів. Дуже небагато говорила про свою роботу — врешті-решт виявилося, що працює вона в Міських Бібліотеках, — а про своє родинне життя не говорила зовсім. Ілон якось її про це запитав, достатньо делікатно, як то він умів, але вона опустила очі й надовго замовкла. Він подумав, що ця тема — як «німа ділянка» на тілі Монодікоса — відділена від решти, зсунута в невимовність. Більше про це не питав.