— Як виглядає його смерть? Звідки ви знаєте, що він помер? — додала Ореста.
Він детально пояснював їм усю складну процедуру, прагнучи затерти їхнє розчарування браком відповіді на попереднє запитання. Смерть стверджують головний рекон і комісія спеціалістів з усього світу. Повідомляють про це місту й небу — це тоді вимикають усі засоби інформації. Протягом сорока годин Монодікос не живе. Зупиняються будь-які функції, в тому числі й мозку, починають навіть утворюватись трупні плями, після яких надовго залишаються синці, особливий виклик для нього, для Ілона Масажиста. Потім — кожен це знає — між сороковою і сорок четвертою годиною Монодікос повертається до життя.
Філіпа неспокійно поворушилася, коли він говорив.
— Коли я була дитиною, то гадала, що це тільки така метафора. Що насправді цього немає.
Він усміхнувся й ковтнув пива. Мало металевий смак, як і все інше.
— А ти бачив колись це повернення? Як це виглядає?
— Ти ж знаєш це з телевізора, — відповів він.
Адже кожен знає це з телевізора. Після ствердження і проголошення звістки про смерть засоби інформації вимикаються на тридцять шість годин. Ніщо нічого не передає. Це Галена, Тиша. Люди залишаються вдома, сидять у темряві, палять свічки. Ніщо не працює, ніщо не їздить. Усе зачинене. Хтось йому сказав, що багато людей тоді божеволіють, і на повних обертах працюють психіатричні лікарні. Призупинені всі закони, і багато хто це використовує, не беручи начебто до уваги, що коли мине Галена, кожен злочин, скоєний у цей час, каратиметься вдвічі суворіше. Люди роблять дивні речі. П'ють. Зраджують. Ухвалюють рішення, про які пізніше жалкуватимуть. Самогубства — це тоді драматично зростає їхня кількість. Це щорічна проба небуття, світ втрачає свої властивості, а все життя зупиняється; має відбутися абсолютне відновлення, щоб воно рушило далі. Настала би пустка, якби не Монодікос, Наш Брат, який відновлює світ. На тридцять шостій годині вмикаються екрани, і камери показують тільки одну цю картинку — долоні Монодікоса. І всі напружено чекають на ворушіння пальця, на тремтіння, на найменший рух. Світ затамовує подих, хоча всі знають, що станеться. Кожен пам'ятає з дитинства ці кілька годин, коли увімкнені в кожній квартирі екрани весь час показують ту саму картинку — долоні, що спочивають на чорній тканині, бліді, з довгими пальцями. Час очікування. Дітям нудно, вони не розуміють, чому їм не можна гратися, чому не випадає висіти вниз головою десь на подвір'ї або грати в настільні ігри, навіть такі невинні й прості як хрестики-нулики. Батьки перевіряють, чи холодець зі свинячих ніжок уже достатньо застиг у холодильниках, чи заквасилися вже цьогорічні огірки, зараз їх будуть викладати на тарілки як закуску перед головною святковою стравою. Дивляться через свіжовимиті вікна на швидкий зимовий смерк, який розпалює помаранчевим брудні відблиски над містами. Переходять із кухні до кімнати й розставляють на столі тарілки. Перевіряють час, поправляють одежі. Світло не запалюють, лиш світяться жовто-блакитним екрани, тому людські мешкання виглядають так, наче лежать на дні флуоресцентних морів. Хто перший в родині помітить на екрані телевізора рух пальців, невеличке, ледь помітне тремтіння, той — як вірять — матиме щастя весь наступний рік.
Філіпа витягла звідкись пляшку червоного вина й розлила в горнятка, бо в домі Ілона й Орести не було келишків. Ілон розслабився, розстебнув камізельку. Філіпа підперла рукою підборіддя і вдивлялася в нього з міною, яку він узяв за подив.
— Чи виглядає це так, як показують по телевізору? — запитала вона його. Мала на думці те, чи Монодікос оживає від пальців, а потім запускається в ефір ритм його серця. І чому не показують його обличчя.
Ореста додала:
— Мені завжди було шкода, що все це зовсім не видовищно, що не сурмлять труби, не запалюються вогні.
Він усміхнувся. Цей час він не проводив удома з родиною. Усі рекони були тоді в стані повної готовності, усе було налаштоване, і всі чекали в неприємних темних приміщеннях Клінік на звук дзвінка, який завжди дзвонив так, ніби віщував катастрофу. Тоді вони зривалися й бігли на свої місця. Великий День, який називався Ейнай — словом, узятим із давньої мови, що означало «Я є», — для них виглядав інакше, ніж той у прямій трансляції. Безвладне тіло, сліди ран, запалі очі й скроні, холод шкіри й подих, який з'являється раптом у цій мертвій шкаралупі. Тремтіння пальців, нервові імпульси, оживлення крові, яка раптом розріджується і починає текти. Коли закінчувалася трансляція, у них починала вити сирена, з тріском запалювалися лампи в коридорі, і ліжко з Монодікосом мчало до Палати Реанімації. Коли везли тіло ясно освітленими коридорами, багато реконів уклякали й ховали обличчя в долонях. Інші стояли з похиленими головами, в чому виражалася вся їх людська безпомічність. Це правда, оживлення не було видовищним, як хотіла б того Ореста. Монодікос, під'єднаний до людської апаратури, повертався до життя поволі, але вперто. Життя спершу з'являлося у вигляді дрібних імпульсів у мозку, через кільканадцять хвилин долучалося серце, спершу одиничним ударом, потім наступним, аж приходив такий момент, коли воно било раз за разом, виразно. Вночі всі станції передавали цей ритм, нічого іншого, тільки це бам, бам, бам воскреслого серця. Тоді в усьому світі западала тиша, аж до світанку, коли великий вибух радості вітав відроджений світ.