— Хоча… — і тут Ілон завагався, але мав велику спокусу, щоб виказати комусь цей секрет, нарешті висловити його. — Цього року передавали биття серця, записане раніше.
Не чекаючи на запитання «Чому?», додав:
— Бо оте справжнє було таким слабеньким і нерегулярним, що не годилося для передачі.
Філіпа знову наповнила його горнятко. Вино смакувало йому, він уже багато років не пив його.
— Я бачу це зблизька вже двадцять чотири роки і повторюю, що немає в цьому нічого радісного, — говорив він, розслаблений, — і що життя вертається, опираючись, із рипінням. Щороку я боюся, що цього разу це не вдасться, що настане кінець, а тимчасом я двадцять чотири рази бачив, що це відбувається насправді. Чи ви також маєте тоді дивне відчуття заціпенілості, мурашки по тілу? Гадаю, що всі їх мають… І що всіх людей на світі охоплює тоді сумнів: а якщо цього разу не вдасться? Адже це чудо, воно має право бути примхливим і може не повторитися. Але вдається. Хоча, властиво, ніхто так і не знає, як це діється.
Після вина, до якого явно не звик, він відчув приплив неясної зворушеності, і очі його наповнилися сльозами. Він зітхнув, засоромлений гарячою хвилею почуттів. Оперся на стіл і вже хотів підвестися, щоб лягти спати, коли Філіпа несподівано поклала руку на його руку і прошептала:
— Прошу залишитися з нами.
Він раптом усвідомив, що щось іде не так. Відчував, що ці дві жінки чогось від нього хочуть і що помалу підходить момент, коли він дізнається, в чому справа, хоча й не готовий до цього. Йому хотілося вийти.
— Я не повинен із вами про це розмовляти, це нездорова цікавість. Таким є порядок нашого світу, іншого не буде.
— Може бути інший порядок, — тихо озвалася Філіпа.
Він забрав зі столу свої окуляри і встав. Ореста стала напроти.
— Ілоне, ми маємо намір віддати його назад туди, звідки він узявся.
Ілон не зрозумів, що вона сказала.
— Які ще «ми»?
— Спокійно, — сказала Філіпа. — Спокійно, Ілоне, ми — це невелика організація, група…
До нього помалу дійшло, що вона сказала. Він відчув, як кров кинулася йому в обличчя, відчув, як червоніє. Його організм почав готуватися до якоїсь уявної боротьби, думки розбіглися на всі боки, і годі було їх позбирати.
— Із тих, що успадкували протест? — за хвильку запитав він злостиво. Тільки це спало йому на думку. Сарказм. Він відчув себе ошуканим і зрадженим.
— Ми діємо, керуючись розумом і серцем, — сказала Філіпа, уважно дивлячись йому в очі.
У Ілона замаячили в голові ядучо-червоні обкладинки брошур Орести.
— Ти одурманила її! — вигукнув він, після чого схопив Філіпу за плечі й струснув нею; вона піддавалася цьому, як лялька, маленька, тендітна. З гуркотом упав стілець. — Закрутила голову моїй доньці, щоб добратися до мене, щоб намовити до злочину.
— Заспокойся, Ілоне. Це не злочин, це звичайне співчуття до іншої людини.
Він відпустив її.
— Він не людина, він більше ніж людина. Таким є порядок речей, — сказав, тремтячи від обурення. — Весь світ тримається на цьому порядку. Він безсмертний, його смерть не остаточна, просто так воно є. Без нього запанував би хаос. Уже раз так було, ніхто не хоче, щоб цей час повернувся. Треба чимось пожертвувати, щоб мати спокійне життя.
Філіпа, яка стояла перед ним, раптом випросталась і стиснула долоні. У цей момент вона здалася йому смертельно небезпечною. О, так, ця істота досі прикидалася кимось, ким не була.
— Ти такий самий, як уся ця решта. Що ти знаєш про світ, про живих людей? Приводиш тільки в добру форму відгодовувану жертву, щоб такі, як ти, могли її вбити в ім'я одвічної традиції. Ти такий самий убивця, як і вони, хоча тобі здається, що ти його рятуєш.
Ілон ударив Філіпу в обличчя. Ореста дивилася на нього широко розплющеними очима.
— Забирайся звідси! — сказав він Філіпі й повернувся до неї спиною. За кілька хвилин почув, як стукнули двері.