І тут хтось подзвонив у двері й, не чекаючи запрошення, увійшов. Ілон підскочив — він був певен, що повернулася Ореста. Перед його очима з'явився трохи вже забутий образ, коли його донька стояла посеред кімнати й нюхала випрану червону майку Філіпи. Він кілька разів зморгнув, прагнучи позбутися цієї картини. Уже не відчував ані гніву, ані ніяковості. Натомість його охоплював щораз більший, майже нестерпний смуток, що втратив її назавжди. Він боявся цього смутку — боявся, що може якимось чином заразити ним Монодікоса, що той відчує, як смуток спливає з кінчиків пальців масажиста у його святе, безсмертне тіло. Відчував його, як хворобу.
Він встав, щоб узяти рушник і вийти назустріч доньці.
Однак почув чужі чоловічі голоси, після чого двері лазнички відчинилися. На порозі стояв головний рекон, за ним іще кілька стражників, яких він знав тільки з вигляду.
— Де він, Ілоне?
Він не зрозумів. Подумав, що питають про Оресту.
— Одягнися, — сказав головний рекон, дивлячись на голе тіло Ілона, який нервово огорнувся рушником.
— Ми багато років знаємо, що ти маєш власне мап-тіло, і зараз прийшли по нього.
Мимоволі Ілон почав труситися. Клацав зубами чи то від холоду, чи від страху. Чув, як стражники безпардонно входять на веранду. Чув, як падає скринька з інструментами, потім долетів до нього звук розбитого скла. Головний рекон дивився в стелю, коли Ілон натягав на себе одежі.
— Я не зробив нічого поганого, — озвався масажист тремтливим голосом. — Просто практикувався на ньому, вдосконалював пальці. Ніхто про це не знає.
— Ми знаємо. Цього достатньо.
Головний рекон замкнув двері й став перед нажаханим Ілоном. Вони були однакового зросту, дивилися один одному в очі. Ілон мав враження, що бачить у них зневагу; опустив погляд.
— Він зник.
Ілон не одразу зрозумів те, що почув. Помітив, яке бліде обличчя в головного рекона, біле, як папір. Ріденька борідка видавалася абсурдною колекцією поодиноких волосин, хаотично всунутих у шкіру. Він зрозумів, що головний рекон боїться.
— Поїдеш із нами. Ми повинні поводитися так, наче нічого не сталося.
Стражники загорнули мап-тіло в ковдру з ліжка Орести й несли його як килим через сходову клітку на вулицю. Там утворили невеличку шеренгу, і мап-тіло опинилося у військовому автомобілі. У друге авто сіли головний рекон та Ілон, який усе ще застібав ґудзики плаща. Вулиці були порожні, небо на заході почервоніло.
— Як це сталося? — запитав Ілон.
— Це була майстерна робота. Ліфт, підкуплений стражник, який теж зник. І кілька інших осіб, на жаль, серед тих, яким найбільше довіряли. Ми проводимо слідство, — кинув у повітря головний рекон, не дивлячись на нього. Ілона обпекла гаряча хвиля, його трусило, руки в нього тремтіли.
— Одягнете його так, як Монодікоса, гума м'яка, нагадує людське тіло, має його пропорції. Нехай хтось зробить тій ляльці найкращий макіяж. Я зараз там буду. Пустимо минулорічний запис.
Ілон зрозумів, що вони хотіли зробити — сфальшувати телевізійну передачу та обманути мільярди людей.
— Але… — почав він, не знаючи, властиво, проти чого хоче протестувати. Усе це видалося йому потворним.
Звичайно ж, він подумав про Оресту і про те, що вже ніколи її не побачить. Пробував уявити собі місце, в якому вона зараз була, але весь його неспокій і вся увага зосередилися на Монодікосі — адже він не знає іншого життя, а його світом уже більше трьохсот років є стерильні приміщення Клінік. Адже він приймає ліки, мусить мати спеціальну дієту й купання в травах для свого понівеченого тіла. Йому треба ставити крапельниці і робити аналізи крові. Він відчув розпач, схожий на паніку, який стискав йому легені, але вдихнув глибоко кілька разів і опанувався.
Автомобіль переїжджав міст, на якому знову протестували люди з вустами, заклеєними стрічкою з чорної тканини. Ніхто не звертав на них уваги. Помалу й вони починали збиратися до домівок на свято. Ховали чорні хустки в торби, згортали транспаранти. Майже з кожного вікна обдертих сумних кам'яниць пробивалося бліде світло телевізорів. Уже чекали трансляції. Головний рекон сказав:
— Усе мусить відбутися як завжди. Просто Гідні закидають каменями мап-тіло, як завжди роблять це з Монодікосом.
— А потім? Що буде потім? — Ілон не довіряв усьому, що чує.
— Нічого. Буде те, що завжди. А ми знайдемо його і покараємо терористів, — відповів головний рекон із несподіваною для цього достойного старця злістю.