Отакі речі роїлися в моїй голові у світліші хвилини. Більшість наступних днів я провів, однак, у гарячці, а коли львівський лікар усе ще не з'являвся, мої господарі за дозволом молодого Ричивольського, який узяв на себе відповідальність за опіку наді мною, послали на болота по якусь жінку. Прийшла вона разом зі своїм німим помічником і, вливши в мене спершу пляшку оковитої, направила мені ногу і склала поламані в ній кістки. Усе це збуджено розповідав мені потім мій молодий товариш, бо я сам нічого не пам'ятав.
Коли я після процедури опритомнів, сонце вже стояло високо. Невдовзі підійшов Великдень. У Гайдамовичів з'явився ксьондз, аби в капличці при дорозі провести святкову службу, а принагідно охрестив Зелених Дітей, про що схвильовано доповів мій приятель, додавши, що в обійсті подейкували, ніби це кинуті на мене тими істотами вроки привели до нещастя. У такі бридні я не вірив і заборонив їх повторювати. Одного вечора привів до мене Ричивольський оту дівчинку, була вона вже чиста й гарно вдягнена, до того ж цілком спокійна. І наказав їй, із мого дозволу, щоб своїми стручками-ковтунами натерла мою хвору ногу, так як раніше зробила Королю. Я сичав, бо боліло навіть від того дотику волосся, але все ж витримав його, і помалу біль ослабнув і набряк немовби зменшився. І зробила вона так іще три рази.
Через кілька днів, коли — як то навесні — зробилося тепліше, я спробував устати. Милиці, які мені тут вистругали, були дуже зручними, тож дійшов я до ґанку й там, тужачи за світлом і свіжим повітрям, провів увесь пополудень. Приглядався до всього, що робилося в досить бідному господарстві підкоморія. Дім був, щоправда, багатий і великий, але стайні та стодоли неначе походили зі значно дальшого кола цивілізації. Я з сумом усвідомив, що застряг тут на довший час і що аби витримати це вигнання, мушу знайти собі якесь заняття, бо тільки так зможу не запасти в меланхолію в цьому вогкому, багнистому краї та зберегти надію, що добрий Бог дозволить мені ще колись повернутися до Франції.
Ричивольський привів мені отих диких дітей, яких Гайдамовичі пригорнули, не знаючи, що з ними зробити в цій глушині, до того ж під час війни, та ще й сподіваючись, що про них може згадати Королівська Величність. Дітей тримали під ключем у сараї, де була безліч потрібних і непотрібних речей. Оскільки стіни його були збиті з дощок, то діти крізь шпари між ними водили поглядом за домочадцями. Випорожнялися під домом, присідаючи; їли руками, дуже жадібно, м'яса, однак, знати не хотіли й випльовували його. Не знали також ложок ані миски з водою. Злякавшись, кидалися на землю й, ходячи на чотирьох, пробували кусатися, а висварені, скулювались у собі й надовго нерухоміли. Одне з одним спілкувалися хрипкими звуками, а коли тільки з'являлося сонце, скидали з себе одяг і вигрівалися в сонячному теплі.
Молодий Ричивольський вирішив, що ці діти будуть для мене розвагою й заняттям, бо як учений я захочу їх вивчити й описати, а це допоможе мені не думати весь час про зламану ногу.
І він мав рацію. Мені здавалося, що ті малі чудиська відчували щось на зразок скрухи, бачачи мою перев'язану внаслідок укусу руку та нерухому ногу в лубках. Дівчинка з часом почала відчувати до мене довіру й дозволила мені одного разу докладно себе оглянути. Ми сиділи на сонці перед розігрітими дерев'яними стінами сараю. Природа ожила: всюдисущий запах вогкості став слабшим. Я делікатно повернув лице дівчинки до світла й узяв у долоні кілька посторонків з її волосся — вони здавалися теплими, немов зробленими з вовни, а понюхавши їх, я ствердив, що воно пахнуть мохом; здавалося, ніби в них вросли якісь лишайники. Її шкіра, якщо розглядати зблизька, повна була малесеньких темно-зелених крапочок, які я, до того як роздивився їх, брав за бруд. Це нас із Ричивольським дуже здивувало — ми вирішили, що вона має в собі щось рослинне. Ми підозрювали, що вона тому роздягається так і підставляється сонцю, бо, як кожна рослина, потребує сонячного світла, яким годується через шкіру, а поза тим не мусить їсти ще щось, достатньо їй і хлібних крихт. Зрештою, її вже й назвали М'якушка — ім'я, яке мені важко було вимовляти, але звучало воно гарно. Означало воно м'яку середину хліба, отже й когось, хто таку середину виїдає зі скибки, а шкірку залишає і не їсть.
Ричивольський, щораз більше зацікавлений Зеленими Дітьми, розказав мені, що чув, як дівчинка співає. Щоправда, як виходило з його розповіді, це більше нагадувало якесь буркотіння, але означало, що горла вони мають нормальні, а брак мови — це вже проблема іншого характеру. А ще я ствердив, що будовою тіла вони нічим не відрізняються від звичайних дітей.