Весна щораз енергійніше наступала на нас із околичних лісів і розливалася по болотах, тож невдовзі забарвилися вони квітами на довгих стеблах, водяними ліліями небувалих форм і кольорів, а також плавучими рослинами з великим листям, назви яких я не знав, за що мені було соромно як ботанікові. Молодий Ричивольський робив, що міг, аби знайти мені якесь заняття, але що ж можна було вигадати в цих обставинах? Книжок тут не було, а невеличкий запас паперу й чорнила дозволяв мені ледь-що робити замальовки рослин. Чимраз частіше мій погляд пересувався до тієї дівчинки, М'якушки, яка тепер, коли залишилась без брата, почала до нас горнутися. Особливо прив'язалася до молодого Ричивольського, ходила за ним, і я навіть почав підозрювати, що погано оцінив її вік. Тож і пробував розгледіти в неї якісь ознаки ранньої жіночості, але тіло вона мала дитинне, худе, без жодних округлостей. І хоча Гайдамовичі дали їй гарне вбрання й черевички, проте вона обережно знімала їх, щойно виходила поза дім, і старанно складала під стіною. Невдовзі ми почали навчати М'якушку говорити й писати. Я малював їй тварин і показував з надією, що вона видобуде з себе якийсь голос Вона уважно дивилася, але в мене складалося враження, що її погляд зісковзує з поверхні аркуша, не торкаючись змісту. А коли брала в руку вуглик, то вміла намалювати ним на папері кружечок, але їй це швидко набридало.
Мушу написати тут кілька слів про молодого Ричивольського. Мав він ім'я Фелікс, і це ім'я добре його окреслювало, бо був він чоловіком щасливим в усіх обставинах, завжди в гарному настрої, сповнений добрих намірів незалежно від усього того, що з ним траплялося. А трапилося з ним те, що всю його родину москалі вирізали вщент, батькові розпоровши живіт, а сестер і матір жорстоко зґвалтувавши. Як він зумів після цього зберегти душевний спокій, я не розумів, бо ніколи в нього ані сльозинка не скотилася, ані не піддався він ніякій меланхолії. Він уже багато чого від мене навчився, тож не даремними були старання Його Величності, щоб віддати його доброму — якщо випадає так про себе говорити — вчителю в руки. І мав би цей чоловік, дрібної легкої статури, гнучкий, світлий, синьоокий, шанс великої кар'єри, якби не подальші події, які я тут зараз опишу. Тимчасом, однак, отой молодий Ричивольський іще більше від мене — нездатного ходити далі, ніж на подвір'я, отяжілого від польської кухні — цікавився феноменом plica polonica, який тут, у Гайдамовичах, зрісся воєдино з М'якушкою.
Улітку, під час липневої спеки, дізналися ми з листів, що Варшава вирвана з рук шведів, і я вже думав, що все повернеться до колишніх порядків, а я настільки видужаю, що зможу приєднатися до Його Королівської Величності й зайнятися його подагрою. Наразі підірваним здоров'ям Його Величності опікувався інший лікар, що вселяло в мене неспокій. Методика лікування меркурієм, яку я хотів до Короля застосувати, була ще мало відомою. Лікарське мистецтво і практика в Польщі ще є недосконалими, лікарі не знають про те, що в нові часи було відкрито в анатомії й аптекарській науці, покладаються на якісь старі способи, ближчі до народної мудрості, ніж до результатів доскіпливих досліджень. Проте я вчинив би нечесно, якби приховав своє переконання, що навіть на найчудеснішому дворі Людовіка мало який медик не є de facto шарлатаном, який спирається на відкриття й досліди, висмоктані з пальця.
На жаль, моя нога не зросталася як слід, і я все ще не міг спиратися на неї. Приходила до мене ота бабка — шептуха, як її тут називали, — і натирала мені кволі м'язи якоюсь смердючою коричневою рідиною. У цей час дійшла до нас сумна звістка, що шведи знову здобули Варшаву і грабують її немилосердно. Тож думав я про свій талан, про те, що не без причини довелося мені одужувати тут, на цих болотах, і що Бог призначив мені це все, аби безпечно сховати мене від насильства, війни й людського шаленства.
Тимчасом десь через два тижні після святого Кшиштофа, день якого тут на болотах урочисто святкують — що й зрозуміло, оскільки той святий переніс малого Ісуса через воду на сухий берег, — ми вперше почули голос М'якушки. Спершу озвалася вона до молодого Ричивольського, а коли той, здивований, запитав її, чому вона до цього часу не говорила, то відповіла, що ніхто її ні про що не питав, що певною мірою було правдою, бо ми вирішили, що вона говорити не може. Я дуже шкодував, що так слабо знаю польську мову, бо одразу б розпитав її про різні речі, але й Ричивольський мав клопіт із тим, щоб зрозуміти її, бо говорила вона якимось тутешнім русинським діалектом… Вимовляла окремі слова або короткі речення й зупиняла на нас погляд, наче перевіряла їхню силу або домагалася від нас підтвердження. Мала голос, який до неї не пасував — низький, неначе чоловічий; не був це, в кожному разі, голос маленької дівчинки. Коли, показуючи на щось пальцем, казала «дерево», «небо», «вода», то мені ставало досить моторошно, бо звучало це так, наче слова, що означали ті прості речі, пливли звідкись із потойбічного світу.