Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
2022
ISBN 978-617-12-9873-6 (fb2)
Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
Електронна версія зроблена за виданням:
Перекладено за виданням:Beckett S. The Chemistry of Death : A Novel / Simon Beckett. — London : Bantam Books, 2007. — 448 p.
Переклад з англійської Євгенії Канчури
Бекетт C.
Д21 Хімія смерті. Перше розслідування : роман / Саймон Бекетт. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2022. — 384 с.
ISBN 978-617-12-9796-8
ISBN 978-0-553-81749-2 (англ.)
Доктор медичних наук та судовий антрополог Девід Гантер утратив дружину і дочку. Покинувши роботу, він переїздить до селища Менем та влаштовується на посаду простого лікаря. Ніхто тут і гадки не має про минуле Девіда. Здається, його життя потихеньку повертається в спокійне річище. Проте одного дня місцеві знаходять на болоті тіло вбитої жінки, згодом зникає ще одна… Схоже, що в Менемі з’явився серійний убивця. У селищі наростає тривога. Мешканці підозрюють одне одного. Девід не може триматися осторонь і втягується в розслідування. Бо остання зникла — не просто мешканка села, вона стала близькою йому людиною…
УДК 821.161.2
© Simon Beckett, 2006
© Depositphotos.com / evgdemidova, grop, обкладинка, 2022
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2022© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2022
Для Гіларі
1
Тіло людини починає розкладатися через чотири хвилини після смерті. Те, що колись утримувало життя, зазнає останніх метаморфоз. Воно поглинає само себе. Клітини розчиняються, випускаючи вміст назовні. Тканини перетворюються на рідину, потім — на газ. Коли свято душі вже не з тобою, в нерухомому тілі бенкетують інші організми. Спочатку — бактерії, згодом — комахи. Мухи. Відкладаються яйця, викльовуються личинки. Личинки харчуються поживним бульйоном, потому мігрують. Вони залишають тіло у злагодженому порядку, рухаються одна за одною охайною вервечкою, що завжди спрямована на південь. Іноді — на південний схід або південний захід, та ніколи — на північ. Ніхто не знає, чому так.
Тепер м’язовий білок тіла вже розпався, утворивши насичений хімічний бульйон. Нищівний для рослин, він вбиває траву, якою розповзаються личинки, формуючи пуповину смерті; вона тягнеться до мертвого тіла, з якого вони вийшли. За сприятливих умов, скажімо, коли сухо, спекотно й довго не було дощу, вона може сягати кількох ярдів[1], хвиляста брунатна валка товстих хробаків. Цікаве видовище. А для допитливого дослідника що може бути природнішим, ніж простежити явище аж до витоку? Ось так і сталося, коли хлопці Єйтс знайшли те, що залишилося від Саллі Палмер.
Ніл і Сем натрапили на стежку, прокладену личинками на краю Фарнемського лісу, де він межує з болотом. Ішов другий тиждень липня, і здавалося, що це неприродно спекотне літо триватиме завжди. Нескінченна спека визолювала колір з дерев і запікала ґрунт на кістку. Хлопці йшли собі до Вербової западини, зарослого очеретом ставка, який правив місцевим мешканцям за басейн. Там вони зустрінуться з друзями й проведуть решту неділі, стрибаючи бомбочкою в теплувату зелену воду з навислих над ставком дерев. Принаймні так вони думали.
Вони стоять у мене перед очима: розімлілі від нудьги та спеки, дратуються один на одного. Нілу одинадцять, він старший за братика на три роки, мабуть, ішов трохи попереду Сема, нетерплячий. В руці — палиця, якою він шмагає стеблини та гілки, що ростуть при дорозі. Сем, шморгаючи, плентається позаду. Це не літня застуда, а сінна лихоманка, очі в нього теж почервоніли. Малому міг би зарадити легкий антигістамінний засіб, але наразі він про це ще не знає. Він завжди шморгає цілісіньке літо. Завжди в тіні старшого брата, йде, опустивши голову. Саме тому, мабуть, доріжку з личинок помітив Сем, а не старший брат.
Малий зупиняється й роздивляється, що воно таке, гукає Ніла. Нілу не хочеться обертатися, але Сем таки справді щось знайшов. Ніл намагається не виказувати цікавості, але хвиляста вервечка хробаків зацікавила його не менше, ніж брата. Обидва присідають навпочіпки над личинками, відкидають темне волосся з однакових облич, морщать носи від аміачного смороду. Потім так і не зможуть пригадати, кому першому сяйнула думка подивитися, звідки все це повзе. Гадаю, що таки Нілові. Якби він пройшов за личинками сам, зміг би вчергове довести свій авторитет. Отже, саме Ніл першим здіймається на ноги та прямує до жовтих жмутків болотяної трави, від яких повзуть личинки. А Сем чимчикує за ним.