Він привів її на місце забою.
Тепер він з’явився знову, з мішком у руках. Розв’язавши мішок, перевернув його й витрусив їй на голову жмуток пір’я. Дженні усвідомила, що дивиться в жовті очі переляканої сови.
Він усміхався їй згори:
— Мудра пташка. Саме для вчительки.
З ножем напоготові він потягся вниз і схопив сову за лапи. Дженні побачила, що вони зв’язані, та коли він підняв птаха, той раптом забився в його руках. Сова вчепилася йому в долоню. Ніж ляснув по бетонній підлозі, шалено забили крила, і тоді він із силою вдарив совою об стіну. Та впала на землю м’яким вибухом пір’я. Він заніміло розглядав рану на долоні, кров капала з того місця, де її дзьоб уп’явся в тіло. Кімната поплила перед очима, але внутрішній голос захоплено вигукнув: «Добре». Він обсмоктував ранку, їхні погляди зустрілися. «Ще ні. Трохи довше. Тоді мені буде байдуже, що ти робиш», — подумала вона, спостерігаючи, як у його очах розквітає намір.
А він уже йшов до неї.
— Ти ж на боці сови, правда? Бідна сова. Бідне совенятко.
Він стояв над нею, про щось міркував. Раптом схилив голову, прислухався. Крізь сірий туман, що затьмарював зір, вона побачила на його обличчі здивування. Через мить мов крізь вату Дженні також почула це. Зверху пролунав сильний стук.
Нагорі хтось був.
28
Сто п’ятдесят років тому старий вітряк був гордістю Менема. Не кукурудзяний млин, а вітряна помпа, одна з сотень подібних, які використовувалися для осушення боліт у Бродз. Тепер від нього лишилися тільки порожні стіни в стадії розпаду, без ознак колишньої слави. На місці, де були величні лопаті, — отвір у розсипаній кладці. Природа повертала собі землю навколо. Уже багато років чагарниковий ліс поступово захоплював заболочений ґрунт, і тепер напівзруйнована вежа була майже прихована.
Але це не означає, що нею не користувалися.
З розповіді Маккензі я зрозумів: план полягав в одночасних рейдах на вітряк, будинок Бреннера та котедж Дейла. Поліція мала намір схопити обох, не давши їм шансу ні самим, ні через родичів попередити один одного. Приготування потребували багато часу, та збільшували шанс знайти Дженні живою. Якщо, звісно, все піде за планом.
Я міг би нагадати їм: ніщо ніколи не йде за планом. Маккензі пішов із групами захоплення на вітряк. Сутеніло, коли автомобілі та фургони з поліціянтами в бронежилетах наблизилися до пункту призначення. У складі групи були підрозділ збройного реагування, парамедики та швидка допомога, готові доставити Дженні й будь-кого іншого до лікарні. Оскільки єдиний шлях до вітряка вів вузькою зарослою стежиною, було вирішено поставити машини на узліссі й далі йти пішки.
Біля вітряка вони розсипалися між дерев, а групи захоплення отримали наказ блокувати двері та вікна позаду будівлі. Чекаючи, доки вони займуть свої місця, Маккензі розглядав зруйновану споруду. Вона справляла враження покинутої, і в побляклому світлі цегляна кладка наче поглинала темряву, що згустилася навколо. Зашипіла рація, голос повідомив, що всі на місцях. Маккензі глянув на офіцера, який очолював групу. Той коротко кивнув:
— Вперед.
На той момент я нічого цього не знав. Усвідомлював лише палючий біль від того, що нічого не можу робити, тільки чекати. Я знав, що Маккензі правий, бо достатньо бачив невдалих операцій поліції й розумів, що їх потрібно правильно спланувати. Проте легше від цього не ставало.
Було очевидно, що мене не запросять у поліційний трейлер, навіть якби я хотів. Але не міг стримати відчаю, не міг чекати там, намагаючись здогадатися з їхніх похмурих облич, що коїться зараз біля млина. Я повернувся до лендровера й зателефонував Бенові. Він чекав, хотів почути, що сталося. Поки я набирав номер, руки тремтіли.
— Слухай, а чому б тобі не зачекати тут, у мене? — запропонував він. — Допоможеш прикінчити віскі. Тобі не варто зараз бути на самоті.
Я оцінив його турботу, але відмовився. Алкоголь був останнім, чого зараз я хотів. І компанія теж, чесно кажучи. Я завершив розмову й задивився в лобове скло. Небо над Менемом потьмяніло до кольору паленої міді, насувалися темніші хмари. Небо обважніло очікуванням дощу. Минув час, спека нарешті закінчувалася. Як і багато всього іншого. Зненацька я вискочив з машини з думкою знову звернутися до Маккензі, щоб спробувати переконати його дозволити мені бути з ними. Проте зупинився, не дійшовши до трейлера. Я знав, якою буде відповідь, і, заважаючи, не допоміг би Дженні.