Раптом сяйнуло рішення. Я не можу піти з ними до вітряка, але вони не завадять мені чекати поруч. Не потрібно просити на це дозволу Маккензі. Можна взяти з собою інсулін, щоб усе було готове, коли Дженні знайдуть. План не аж такий великий, та принаймні це краще, ніж нічого не робити. Я вже втратив Кару й Алісу і не міг просто стояти осторонь, коли вирішувалась доля Дженні.
У своїй аптечці я інсуліну не возив, ми зберігали запаси в холодильнику амбулаторії. Я побіг назад до машини й поїхав до «Дому на березі». Не вимикаючи двигуна лендровера, влетів усередину. Вечірній прийом закінчився, але Дженіс ще була на місці. Коли я ввірвався, вона здивовано підвела очі.
— Докторе Гантер, я не чекала… Ви щось знаєте?
Я тільки похитав головою, бо надто поспішав, щоб зупинятися й відповідати. Кинувся до кабінету Генрі, рвучко відчинив холодильник. Не оглянувся, коли до кімнати в’їхав господар.
— Господи, Девіде, що ви робите?
— Шукаю інсулін, — я рився в пляшечках та коробочках. — Ну ж бо. Де він, чорт, є?
— Заспокойтеся, скажіть мені, що сталося.
— Карл Бреннер із кузеном тримають Дженні на старому вітряку. Поліція вже підготувала рейд.
— Карл Бреннер? — йому знадобився час, щоб усвідомити новину. — А навіщо вам інсулін?
— Їду туди.
Інсулін був у мене під носом. Я схопив його й відімкнув сталеву шафку, щоб узяти шприц.
— А хіба з ними не буде швидкої допомоги?
Я не відповів, уперто продовжуючи оглядати полиці в пошуках одноразових шприців.
— Девіде, та подумайте лишень. Вони мають відповідно оснащені команди першої допомоги, з інсуліном і всім потрібним. Що доброго ви зробите, якщо чергуватимете там?
Питання охолодило моє шаленство, я здувся, мов проколота повітряна кулька. Здавалося, витекла вся маніякальна енергія, яка рухала мною. Я тупо дивився на інсулін і шприци в руках.
— Не знаю, — голос був хрипкий.
Генрі зітхнув.
— Покладіть усе на місце, Девіде, — м’яко сказав він.
Я потримав їх ще мить і зробив, як він радив. Він узяв мене за руку:
— Ходімо, посидьте. У вас жахливий вигляд.
Я дозволив йому довести мене до стільця, проте не сів.
— Не можу сидіти. Мені треба щось робити.
Він дбайливо подивився на мене:
— Знаю, це важко. Але іноді буває, що нема чого робити, хоч і прагнеш протилежного.
Горло мені стиснуло. Сльози пекли очі.
— Я хочу бути там. Коли її знайдуть.
Якусь мить Генрі мовчав.
— Девіде… — він заговорив немов через силу, — я знаю, ви не хочете чути цього, але… ну, ви не думаєте, що вам варто приготуватися?
Мене наче вдарили в сонячне сплетіння. Я не міг дихати.
— Я знаю, ви нею захопились, але…
— Не кажіть цього!
Він втомлено кивнув:
— Гаразд. Слухайте, давайте я вам наллю.
— Не хочу я пити! І не можу сидіти тут і чекати. Просто не можу.
Вигляд у Генрі був геть безпомічний.
— Хотів би я знати, що сказати. Мої співчуття.
— Дайте мені якесь завдання. Будь-яке.
— Та немає нічого. Тільки один візит у журналі, і…
— Хто саме?
— Ірен Вільямс, але це не терміново. Ви б краще тут залишилися…
Але я вже прямував до дверей. Я вийшов, не забравши картки пацієнта, ледве усвідомлюючи стурбований погляд Дженіс. Я мусив рухатися, забути про те, що життя Дженні зараз для мене поза межами досяжності. Намагався вигнати цю думку з голови, поки їхав до будиночка Ірен Вільямс, що стояв у тісному ряді таких самих на околиці села. Балакуча жінка років сімдесяти, вона чекала операції на артритному стегні зі стоїцизмом та добрим гумором. Зазвичай мені подобалося відвідувати її, але цього вечора я не міг розмовляти.
— Ви якийсь тихий. Язик проковтнули? — запитала вона, поки я виписував рецепт.
— Просто стомився.
І тут я помітив, що виписав їй інсулін замість знеболювального. Зіжмакав папірець і виписав інший.
Вона пирхнула:
— Не думайте, наче я не знаю, що з вами.
Я міг тільки дивитися на неї. Вона усміхнулася — вставні зуби були єдиною юною рисою на сухому обличчі.
— Вам треба знайти хорошу дівчину. Вас це трохи збадьорить.
Я міг тільки стриматися й не вилетіти від неї кулею.
Повернувшись у безпеку лендровера, я впустив голову на кермо. Подивився на годинник. Здавалося, стрілки рухалися з глузливою повільністю. Ще зарано для новин. У мене був достатній досвід роботи в поліції, щоб знати: вони, ймовірно, ще будуть говорити, роздавати інструкції групам захоплення, уточнювати плани.
Все одно я глянув на мобільний. Сигнал слабко тріпотів, але прийому було достатньо, щоб до мене дійшли будь-які дзвінки чи повідомлення. Нічого. Крізь лобове скло я дивився на селище. Мене вразило, як сильно я ненавиджу Менем. Я ненавидів будівлі з кременю, ненавидів плаский, заболочений краєвид. Ненавидів підозри та обра`зи, що переповнювали його мешканців. Ненавидів, що збочений убивця зумів жити тут непомітно, доки не проявилася на повну його хвороба. А найбільше я ненавидів Менем за те, що він подарував мені Дженні і забрав її. «Бачиш? Ось яким могло бути ваше життя».