— Агов? — погукав я.
Нічого. Праворуч — двері. Я відчинив їх, опинився на кухні, яку бачив крізь вікно. Брудний посуд — купою в раковині, їжа застигла, гниє на тарілках. Кілька товстих мух пожвавилися від мого вторгнення, та недостатньо, щоб пояснити шум, який я чув раніше.
У вітальні також, здавалося, нікого давно не було. Ті самі запилюжені крісла, помічені крізь вікно, стояли перед мертвим телевізором. Телефона не видко. Я вийшов з вітальні, попрямував до сходів, застелених старим, потертим килимом. Верхня частина губилася в темряві. Я зупинився біля підніжжя, упершись рукою в поруччя.
Не хотілося підійматись, але, зайшовши так далеко, я не міг просто піти. Внизу знайшовся перемикач. Я клацнув ним і аж підскочив, коли лампочка спалахнула й погасла. Повільно піднявся. З кожним кроком сморід посилювався. А тепер до нього приєдналося щось інше, солодкувате й смоляне, воно поколювало мою підсвідомість. Та не було часу на міркування про джерело невідомого запаху. Сходи закінчились іншим коридором. Майже у темряві я розгледів порожню брудну ванну кімнату і ще двоє дверей. Підійшов до перших, відчинив. Нефарбовані дошки підлоги, односпальне ліжко, зім’ята постіль. Я вийшов і рушив далі. Коли взявся за ручку, одразу посилився смоляний запах. Повернув її, двері застрягли. На секунду мені здалося, що вони зачинені. Раптом двері піддались, і я розчахнув їх.
Чорна хмара мух вдарила в обличчя. Я відштовхнув їх, майже задихаючись від теплого смороду, що линув з кімнати. Думав, що звик до цього запаху, але він сповнював весь простір, охоплював усе. Істерика мух помалу вщухала, вони знову почали сідати на тіло, що виднілося на ліжку. Прикриваючи рот руками, дихаючи короткими ковтками, я зробив кілька кроків до нього.
Першим відчуттям стало полегшення. Тіло вже сильно розкладене, і хоча з першого погляду неможливо визначити, чоловік це чи жінка, мертва ця людина вже довгий час. Набагато довший, ніж два дні. «Слава Богу», — мляво подумав я.
Мухи, що вкривали труп, роздратовано заворушилися, коли я обережно наблизився. Вже занадто стемніло для їхньої активності. Якби я приїхав сюди трохи пізніше або їх не потурбувала блискавка, можливо, я б і не почув цього сигнального гулу. Тепер я помітив трохи прочинене вікно. Недостатньо, щоб очистити повітря в кімнаті, але достатньо, щоб мухи, приваблені запахом гниття, проникли всередину та відклали яйця.
Тіло підперте подушками, руки витягнуті на ковдрі. Біля ліжка — стара дерев’яна тумбочка, на ній — порожня склянка й нерухомий будильник. Поруч із ними я помітив чоловічий годинник і пляшечку з прописаними таблетками. Було надто темно, щоб прочитати етикетку, але тут кімнату осяяла чергова блискавка. Вона висвітила деталі, мов беззвучний кадр фільму — вицвілі квітчасті шпалери, картина в рамці над ліжком, — і в миттєвому відблиску я розгледів, що надруковано на пляшці: «Копроксамол, знеболювальне, для Джорджа Мейсона».
Можливо, у старого садівника й боліла спина, але не через неї він останнім часом не показувався в селищі. Згадалися слова Тома Мейсона на церковному подвір’ї, відповідь на питання про діда: «Ще в ліжку». Я міркував, як давно помер старий Джордж. І що це говорить про Менем, адже ніхто не помітив його відсутності. Рухаючись обережно, щоб нічого не торкнутись, я повернувся, щоб піти. Це, вочевидь, була домашня трагедія, а не місце злочину, але я не хотів залишати зайві сліди. Хтось інший визначить, від чого помер старий, і спробує зрозуміти причину, чому онук про це не повідомив. Навряд чи це дія людини при здоровому глузді, але горе може виявлятися в дивний спосіб. Том не перший, хто намагається заперечити втрату.
Я вийшов у коридор, і мені знову вдарив у ніздрі запах смоли. Тепер, при відчинених дверях, світла було достатньо, і я побачив густі чорні плями по краях одвірка. Зім’ята газетна сторінка, вкрита цією ж речовиною, досі чіплялася до низу дверей. Я згадав опір, коли вперше спробував відчинити двері. Злегка торкнувся чорної субстанції, й пальці одразу стали липкими.
Бітум.
І раптом я зрозумів, що саме намагалося спливти в моїй підсвідомості того ранку. Серед пахощів квітів і скошеної трави на церковному подвір’ї відчувався ще один слабкий запах. Я був надто заклопотаний, щоб думати про нього, але тепер зрозумів. Бітум — плями від нього лишилися на одязі та інструментах Мейсона після того, як він заклеїв смолою спальню діда.