Я зрозумів: дивлюся на зброю, котрою вбили собаку Саллі Палмер.
Здригнувся від раптового спалаху блискавки. Майже одразу пролунав грім: шалений гуркіт сколихнув повітря. Я знову перевірив телефон, не сподіваючись, що зловлю сигнал. Не було. Вибрався з фургона та пішов до приземкуватої будівлі. Тут я відчув, як щось зачепило стегно. Подивився вниз і побачив іржаву дротяну огорожу, протягнуту крізь підлісок. З неї звисали десятки темних предметів. Спочатку я не міг розібрати, що це, та потім посвітив ліхтариком на найближчі й побачив відблиск оголеної кістки. Тіла дрібних птахів і тварин, підвішені на дріт і залишені гнити.
Їх було десятки.
Дощ барабанив кронами дерев, я пробирався вздовж дротяної огорожі. Через кілька ярдів вона обірвалась: у траві лежали звиті обламані кільця. Я переступив їх та продовжив обходити будівлю — присадкуватий, нічим не примітний блок, без дверей і вікон. Місцями бетонні стіни розтріскалися, відкриваючи скелет арматурних прутів. Але лише діставшись дальнього краю й побачивши глибоко вставлені двері та єдине вузьке вікно, я зрозумів, що це за місце. Старе бомбосховище. Я знав, що вони збереглися в кількох маєтках, дещо більші за сучасні витребеньки. Ці споруди будували на початку Другої світової війни, більшістю з них ніколи не скористалися.
Але цьому хтось знайшов застосування. Якомога тихіше я підкрався до дверей. Сталеві двері проіржавіли до тьмяно-червоного кольору. Я гадав, що вони будуть замкнені, та двері відчинилися від мого натиску. В обличчя вдарило затхлим повітрям. Я зайшов, серце калатало. Ліхтар вихопив єдину кімнату, цілковито порожню, тільки скручене мертве листя на підлозі. Я освітив голі стіни, й промінь упав на наступні двері, майже непомітні в кутку.
Позаду щось заскрипіло, я обернувся й побачив, що зовнішні двері зачиняються. Схопився за них, але запізно. Грюкіт був приголомшливий. Відлуння затихло. Тепер я знав, що оголосив про свій прихід усім, хто ховався всередині.
Залишалося йти далі. Не переймаючись спробами зберігати тишу, я підійшов до наступних дверей. Відчинив їх та опинився на початку вузьких сходів, що вели донизу. Слабка лампочка кидала на них ледь живе світло.
Я вимкнув ліхтарик і почав спускатися.
Повітря смерділо затхлістю. Упізнавши в цьому смороді присмак смерті, я намагався не думати про його джерело. Сходи повернули: ще один марш. Після останнього повороту я опинився в довгому низькому підвалі, набагато більшому за бетонну конструкцію зовні, наче укриття звели на старому фундаменті. Дальній край зникав у темряві. Низько над верстаком висіла лампочка, в слабкому світлі гойдалися безліч форм і тіней.
Я завмер, приголомшений тим, що побачив. Уся стеля була обвішана трупами тварин і птахів. Лисиці, кролики, качки гойдалися в повітрі, немов якась моторошна інсталяція. Одні згнили до висхлої шкіри й кісток, інші почали розкладатися нещодавно. Усі понівечені. Без голів, без кінцівок, вони гіпнотично повільно погойдувалися на слабкому протязі.
Я відірвав очі й оглянув льох. Дещо інше привернуло мою увагу. На верстаку стояла настільна лампа, спрямована в порожній кут льоху. Різке світло виділило мотузку, один кінець якої був вільний, а другий — прив’язаний до металевого кільця. На самому верстаку розкладені старі інструменти, серед них — лещата, вони набули жахливого нового значення в цьому оточенні. І тут я помітив предмет, який видавався непристойно недоречним.
Недбало кинута на стілець вишукана весільна сукня, витончений ліф із мереживними ліліями. Вся просякнута кров’ю.
Це видовище вивело мене з шоку.
— Дженні! — заволав я.
У відповідь із тіні в протилежному кінці підвалу почувся рух. Повільно з’явилася темна фігура. І в коло світла ввійшов онук Джорджа Мейсона.
Він мав такий самий сумирний і невинний вираз обличчя, як завжди. Але загалом у його постаті не проглядало нічого сумирного. Я зрозумів, що переді мною масивний чоловік, вищий і ширший за мене. Джинси й камуфляжна куртка на ньому були заплямовані кров’ю.
Він не дивився мені у вічі — погляд затримався десь між моїми грудьми та плечима. У руках він нічого не мав, але я побачив під скривавленою курткою піхви від ножа.
Я міцніше стиснув свій ключ.
— Де вона? — мій голос увірвався.
— Не слід вам бути тут, докторе Гантер, — начебто вибачився він.
Із цими словами він неквапливо потягнувся до ножа. Здається, ми однаково здивувалися, коли виявилося, що піхви порожні.
Я рушив до нього.
— Що ти їй зробив?
Він дивився в підлогу навколо себе, наче сподівався побачити втрачений ніж.