— Кому?
Я повернув настільну лампу так, щоб світло било йому в очі. Він підняв руку, затуляючись. Лампа освітила кути позаду нього, і я побачив оголену фігуру, напівприховану стіною.
У горлі перехопило дихання.
— Не треба, — сказав Мейсон, мружачись від світла.
І тоді я кинувся на нього. Замахнувся ключем, аби щосили зацідити ним у це покірне обличчя. Але рука заплуталася між тушками, що звисали з низької стелі. На мене ринула смердюча лавина хутра й пір’я. Задихаючись, я відкинув їх убік і побачив, як Мейсон стрибає до мене. Я спробував ухилитися, та він уже вихопив ключа. Лівою рукою я досі стискав ліхтарик. Замахнувся на Мейсона, ліхтар ковзнув йому по голові. Він крикнув і знову рушив на мене, я відкинувся назад, ключ і ліхтарик вилетіли з рук, з гуркотом покотилися підлогою. Я впав на верстак і — вогняний спазм пронизав спину — вдарився об кут лещат.
Плече Мейсона врізалося мені в живіт, я задихнувся. Відчув, що мене вигинають назад, а лещата дедалі сильніше впиваються в хребет. Я глянув йому в обличчя й побачив спокійні блакитні очі, вираз яких не змінився, коли він затиснув мені горло ліктем. Тиснув і тиснув. Мені вдалося вивільнити руку, я спробував відірвати його лікоть від свого горла. Він трохи ворухнувся, підсилив натиск, потягся до чогось на верстаку. Я чув, як шкребе по дереву метал: він намагався витягти з колодки зубило. Я перехопив руку, та горло все одно лишалося незахищеним. Він дивився на мене, посилюючи тиск, не припиняючи спроб намацати зубило. З очей у мене посипались іскри. Він глянув на зубило, а я помітив рух за його спиною.
Це була Дженні. Вона болісно повільно рухалася до якоїсь купки пір’я на підлозі. Намагалася щось витягти з-під того пір’я. Я змусив себе дивитися на спокійне обличчя Мейсона, а не на її кроки. Спробував зацідити йому коліном у пах, але ми притислися надто близько. Тоді я вдарив черевиком йому в гомілку. Він хропнув, і я відчув, що натиск на горло ледь послабився. Почувся стукіт — перекинулася підставка з зубилами. Я дивився, як шкребуть пальці Мейсона, мов товсті павучі лапи: вони висмикували зубило дюйм за дюймом, хоча я щосили тягнув його в інший бік. Щось ворухнулося за його спиною, я перевів погляд. Краєм ока побачив Дженні, яка пробувала звестися. Вона стояла на колінах, притулившись до стіни та стискаючи щось перед собою.
Нарешті Мейсон витягнув зубило з колодки. Тепер я не утримував його руку, а намагався відштовхнути її. Паніка зростала в мені, я відчув його силу. Моя рука вже тремтіла, а він уперто наближав зубило до мене. З його лоба на мене падали краплини поту, але на м’яких рисах обличчя, що нависало наді мною, не проявлялося жодних ознак напруження. Той самий вираз ніжної зосередженості, з яким він доглядав за рослинами.
Зненацька він вивернувся в протилежний бік, вирвав руку і заніс зубило над моєю головою. Я вчепився в нього, знаючи, що не зможу зупинити удар. І тут він закричав і вигнувся назад. Рука, що стискала мені горло, зникла. Я підвів очі й побачив Дженні — вона невпевнено хиталася позаду нього, гола, вся в крові. Тримала величезний ніж, а тоді він випав з її пальців, немов від ваги мого погляду. Метал бренькнув об кам’яну підлогу, Мейсон заревів і замахнувся на неї рукою.
Вона впала мішком. Я кинувся на нього. Ми гепнулися на землю, зчепилися купою, він знову закричав. Відштовхнув мене, спробував відповзти, і тут я побачив, що на спині в нього розтікається пляма крові. Він намагався дістатися ножа. Я переповз через нього, моя нога копнула щось тверде. Я глянув униз і побачив торцевий ключ. Коли Мейсон схопив ніж, я стиснув ключ і з розмаху всадив його в колоту рану на спині. Він завив, повернувся до мене обличчям, і я загатив йому в голову.
Від удару заболіла рука. Мейсон беззвучно впав. Я підняв ключ, щоб знову вдарити його, але не було потреби. Задихаючись, я почекав, переконався, що він більше не рухається, й підбіг до Дженні. Вона лежала там, де впала. Обережно перевернув її, закривавлену, й серце стиснуло спазмом. Порізи по всьому тілу, деякі крихітні, інші глибокі. Щока розпорота майже до кісток. А коли я побачив, що Мейсон зробив з її ногою, схотів знову вдарити його ключем. Я ледь не заплакав від полегшення, коли відчув на її шиї пульс. Слабкий та нерегулярний, але вона жива.
— Дженні, Дженні, це я, це Девід.
Очі її розплющилися.
— …Девід… — Це був шепіт, і моє полегшення скрижаніло, бо я вловив солодкий хімічний запах її дихання. Кетоацидоз. Організм почав розщеплювати власні жири, виробляючи токсичний рівень кетонів у крові. Їй потрібен інсулін, негайно.