Я рвучко відчинив холодильник, квапливо рився в ньому, і тут наблизився Генрі.
— Я дістану. Ви шукайте шприц, — наказав він.
Заторохкотіли рамки фотографій на сталевій шафі з ліками, коли я відчинив двері й кинувся до полиці за шприцами.
— А що швидка?
— У дорозі. Ось. Ви зараз не в тому стані. Дозвольте мені, — скомандував Генрі, простягаючи руку по шприц.
Я не сперечався.
— Господи, що відбувається? — запитав він, проколюючи голкою корок флакона.
— Це був Том Мейсон. Тримав її в старому бомбосховищі неподалік будинку. — Серце мені скрутило, коли я побачив нерухому фігуру Дженні. — Він убив Саллі Палмер і Лін Меткалф.
— Онук Джорджа Мейсона? — недовірливо сказав Генрі. — Серйозно?
— І намагався вбити мене.
— Боже! Де він зараз?
— Дженні вдарила його ножем.
— Тобто він мертвий?
— Можливо. Не знаю.
Тоді мені було все одно. Згоряючи від нетерпіння, я спостерігав, як Генрі хмуриться над шприцом.
— Холера! Голка забилася, не набирає. Дайте ще одну, хутко.
Я хотів крикнути на нього, та змовчав і повернувся до шафи з ліками. Дверцята розчахнулись, і я так сильно їх гойднув, що одна з фотографій упала згори. Я ледве глянув на неї, але коли вихопив шприци, щось помітив — запізно.
Я знову подивився, не на фото, що впало, а на те, яке стояло поруч. Весільна світлина Генрі та його дружини. Я бачив її безліч разів, зворушений збереженим моментом щастя. А зараз дивився на неї не через зворушливі почуття. Дружина Генрі була в точно такій сукні, як та, що я бачив у погребі Мейсона.
Я сказав собі, що це тільки моя уява. Але фасон, багато прикрашений ліф з мереживними ліліями, був занадто виразним — помилитися неможливо. Вони ідентичні. Ні, не ідентичні, зрозумів я.
Це та сама сукня.
— Генрі… — почав я, а потім охнув від раптового болю в нозі. Глянув додолу й побачив, як Генрі відштовхується від мене з порожнім шприцом у руці.
— Вибачте, Девіде, справді, — сказав він, дивлячись на мене з дивною сумішшю смутку і смиренності.
— Що…— я почав говорити, але слова не складались. Усе віддалялося, кімната навколо втрачала обриси. Я опустився на підлогу, відчувши раптову невагомість. Я втрачав контроль над світом, й остання картина, яку я побачив, була неможливою: Генрі встав з інвалідного візка та йшов до мене.
Потім він і все інше зникло в темряві.
30
Повільне цокання годинника повнило кімнату звуком, немов порошинками, що падають крізь сонячні промені. Здавалося, кожен неквапливий «цок» зависає на століття, а вже тоді за ним лунає наступний. Я не бачив джерела звуку, але уявляв годинник, старий і важкий, його поліроване дерево пахне воском і давниною. Я добре знав його й відчував латунний вигин ключа, бо прийшов його завести.
Його величний ритм можна слухати вічно. За ґраткою палало вогнем поліно, віддаючи в кімнату солодку соснову гостроту. Високі книжкові полиці тяглися вздовж стіни, лампи освітлювали кути м’яким сяйвом. Біла миска з апельсинами стояла в центрі столу з вишневого дерева. У кімнаті, як і в усьому будинку, панував теплий затишок давно знайомої домівки, хоч я знав, що ніколи в житті не ступав сюди. У цьому місці Кара й Аліса жили в моїх снах. Це був дім.
Мене переповнювала радість, настільки всеосяжна, ще несила було втримати її в собі. Навпроти на дивані сиділа Кара, Аліса кошеням згорнулася на колінах. Коли їхні погляди падали на мене, обличчя ставали сумними. Я хотів запевнити їх: для смутку немає причин. Тепер усе вже гаразд. Я повернувся, я з ними.
Назавжди.
Кара зняла Алісу з колін:
— Біжи пограйся надворі, моя хороша.
— Можна, я побуду з татком?
— Не зараз. Нам з татом треба поговорити.
Аліса засмутилася. Підійшла до мене, обійняла. Я відчував тепло і реальність маленького тіла, коли пригорнув її.
— Усе гаразд, — поцілував її в маківку. Волосся ніжне, як шовк. — Я буду тут, коли ти повернешся.
Вона серйозно поглянула на мене:
— Бувай, татку.
Я спостерігав, як вона виходить з кімнати. Біля дверей донька обернулася, злегка помахала рукою й пішла. Серце моє було настільки переповнене, що я не одразу зміг говорити. Кара все дивилася на мене з-поза столу.