— Що не так? — запитав я. — Ти не рада?
— Це неправильно, Девіде.
Я розсміявся. Не міг стриматися.
— Так. Невже ти цього не відчуваєш?
Навіть через свою радість я відчув сум Кари.
— Це наркотик, Девіде. Саме він змушує тебе почуватися таким щасливим. Але то омана. Долай її.
Я не розумів її занепокоєння.
— Ми знову разом. Хіба ти не цього хочеш?
— Не так.
— Чому? Я тут, з тобою. Тільки це й має значення.
— Це стосується не тільки нас. Або тебе. Вже не тільки тебе.
Перший подих холодного вітру пригасив мою ейфорію.
— Про що ти?
— Ти їй потрібен.
— Кому? Алісі? Звичайно, потрібен.
Але я знав, що вона говорить не про нашу дочку. Щастя, що сповнювало мене, руйнувалося. Вирішивши його не відпускати, я підійшов до столу й узяв з миски апельсин.
— Хочеш?
Кара лише похитала головою, мовчки дивлячись на мене. Я тримав помаранч у долоні. Відчував його вагу, бачив ямочки на шкірці. Міг уявити, як бризне сік, коли я почну обдирати шкірку, майже відчув гострий запах цедри. Я знав, що він буде солодкий. І так само знав, що рішення з’їсти його, відчути його смак стане актом прийняття. З якого шляху назад не буде.
Неохоче я поклав апельсин у миску. Відійшов від столу, знову сів, на серці було важко. Очі Кари сяяли, вона всміхалася.
— Оце ти й мала на увазі? Коли наказала мені стерегтися? — запитав я.
Вона не відповіла.
— Чи не пізно? — допитувався я.
Тінь перетнула її обличчя.
— Можливо. До цього йде.
Горло в мене стислося.
— А що з тобою, з Алісою?
Її усмішка була сповнена тепла.
— У нас усе добре. Не турбуйся про нас.
— Я більше не побачу вас, так?
Вона всміхалася крізь сльози.
— Тобі вже не потрібно. Більше не треба.
По моєму обличчю теж котилися сльози.
— Я люблю тебе, — промовив я.
— Я знаю.
Вона підійшла, обійняла мене. Я востаннє занурив обличчя в її волосся, вдихнув її аромат, не бажаючи відпускати й знаючи, що мушу зробити це.
— Бережи себе, Девіде, — сказала вона.
І тоді я відчув солоний присмак сліз на губах і зрозумів, що більше не чую годинника…
…І опинився в темряві. Я не міг рухатися й задихався.
Спробував дихати — не вдалося. Груди наче обмотані залізними стрічками. У паніці я спробував рвучко вдихнути, зміг з одним хрипом, ще з одним. Мені здавалося, наче я запакований у вату, вона заглушала для мене зовнішній світ. Було б так легко здатись і знову зануритися в це...
«Долай». Слово Кари знову вразило мене. Ейфорія, що панувала раніше, розсипалася попелом. Діафрагма тріпотіла, протестуючи проти кожного вдиху. Але з кожним мізерним вдихом дедалі більше повітря потрапляло в легені.
Я розплющив очі.
Світ перекинувся під шаленим кутом. Я намагався зосередитись, а навколо все пливло. Зрозумів, що над головою лунає голос Генрі.
— …Не хотів, щоб це сталося, Девіде, будь ласка, повірте. Але як тільки він її схопив, це вийшло з-під мого контролю. Що я міг зробити?
Я побачив, що рухаюся. Поруч зі мною повзла стіна. Зрозумів, що сиджу в інвалідному візку Генрі й мене штовхають коридором. Намагався сидіти прямо, та вдалося лише мляво розвалитися на візку. Кімната закрутилася ще більше, але все почало повертатися.
Генрі. Голка.
Дженні.
Я спробував вигукнути її ім’я, вийшло як стогін.
— Тихенько, Девіде.
Я повернувся, щоб поглянути на Генрі, й отримав ще один напад сильного запаморочення. Він тяжко спирався на візок, із зусиллям штовхаючи мене коридором.
Генрі йшов ногами.
Безглуздя якесь. Я спробував піднятись, але в руках не було сили. Знову впав назад.
— Дженні… швидка допомога… — мій голос був невиразним бурмотінням.
— Швидкої допомоги немає, Девіде.
— Я не… не р’з’мію…
Але я зрозумів. Принаймні почав розуміти. Згадав, як Дженні прокинулася, коли я привіз її до цього дому, як вона злякалася. «Не дай йому схопити мене!» Я думав, що вона марить, каже про Мейсона.
Не про Мейсона.
Я знову спробував підвестися. Кінцівки були мляві, мов желе.
— Та ну, Девіде, припиніть, — роздратовано пригрозив Генрі.