«Ідіоти. Нап’яв білого халата і вже вважає себе Богом», — глузував він.
Зрештою, навіть Генрі мусив прийняти їхню правоту. І я успадкував не тільки лендровер, але й більшу частину його практики. На початку ми більш-менш порівну ділили робоче навантаження, але поступово дедалі більша частина пацієнтів переходила до мене. Він залишався «справжнім лікарем» в очах більшості місцевих, але я давно перестав на це зважати. У Менемі мене сприймали як зайду, і так, мабуть, буде завжди.
Зараз, у розпал надвечірньої спеки, я намагався поблукати кількома медичними сайтами, але не міг зосередитися. Встав і підійшов до відчиненого французького вікна. На робочому столі гучно дзижчав вентилятор, ганяючи, та не охолоджуючи тепле повітря. Попри відчинені вікна ефект був суто психологічний. Я дивився на доглянутий сад. Як і все довкола, він стояв пересохлий, чагарники й трава в’янули від спеки майже на очах. Одразу за садовою межею починалося озеро з невисокою кам’яною дамбою, яка захищала від зимових паводків. До невеличкої пристані було пришвартовано старий човник Генрі. Він був не набагато більший за уславлені веслувальні човни, але Менемському ставу не вистачало глибини для чогось масштабнішого. Із протокою Солент[3] не зрівняєш. До того ж на озері було багато надто мілких або заплетених водоростями місць, куди не наважувалися запливати. Проте все одно ми обидва любили виходити під вітрилом чи повеслувати. Звідси виднілися лише зарості далекого очерету, який відділяв воду від неба. Сьогодні марно було сподіватися поставити вітрило. Озеро залишалося зовсім спокійним, жодного руху на поверхні води. Плаский рівний простір, порожнеча, яка, залежно від вашого настрою, могла сприйматися спокійною чи спустошеною. Мені вона зараз спокійною не здавалася.
— Здається, я почув вас.
Я обернувся до Генрі, який на візку заїжджав до кімнати.
— Так, намагався вирішити кілька питань, — спробував я зібратися з думками, що блукали невідомо де.
— Яка тут нестерпна піч, — пробурмотів він, стаючи біля вентилятора. Якщо не враховувати того, що він не міг користуватися ногами, мій партнер мав цілком здоровий вигляд: кремово-біле волосся, засмагле обличчя, гострі темні очі.
— Отже, що там з трупом, який знайшли хлопці Єйтс? Дженіс тільки про це й говорила, коли обід принесла.
Здебільшого в неділю Дженіс просто передавала судки з їжею, приготовленою у себе. Генрі наполягав, що здатний сам собі зварити обід у неділю, але, як я помітив, не дуже опирався таким передачам. Дженіс добре куховарила, і я підозрював, що її почуття до Генрі дещо виходили за межі обов’язків домогосподарки. Вона була незаміжня, і я гадав, що її несхвальне ставлення до колишньої дружини Генрі походило здебільшого з ревнощів, хоча вона частенько натякала на якийсь давній скандал. Я чітко дав зрозуміти, що знати про це не хочу. Навіть якщо подружнє життя Генрі не було ідилією (як зараз він його, здається, собі пригадує), я не хочу порпатись у чужій брудній білизні та плітках. Але я не здивувався, що Дженіс знала про труп. Пів селища, мабуть, уже базікало про новину.
— Біля Фарнемського лісу, — сказав я.
— Мабуть, якийсь любитель птахів. Вештаються тут з наплічниками такою спекою.
— Можливо.
Генрі, почувши мій тон, здійняв темні брови.
— Що ж тоді? Тільки не кажіть, що маємо вбивство. Трохи розворушить це сонне болото! — Його усмішка згасла, коли я не відреагував. — Щось мені підказує: не слід мені було з цим жартувати.
Я розповів йому, як заїхав на ферму Саллі Палмер. Сподівався, що коли проговорю все це, нещастя здаватиметься менш можливим. Не вийшло.
— Боже милостивий, — важко сказав Генрі, коли я завершив переказ. — І поліція думає, що це може бути вона?
— Вони не сказали ні «так», ні «ні». Не певний, що вони вже готові дати відповідь.
— Боже, які страшні речі кояться.
— Це не може бути вона.
— Та звісно, — погодився колега, але я бачив, що він так само не вірив своїм словам, як і я. — Ну, не знаю, як вам, але мені треба випити.
— Дякую, поки утримаюся.
— Зберігаєте місце для пізнішого походу до «Ягняти»?
«Чорне ягня» — то був єдиний паб на все селище. Я часто заходив туди, але знав, що цього вечора головною темою розмов буде те, чого я не хочу обговорювати.
3
Протока у північній частині Ла-Маншу, що приваблює прихильників вітрильного спорту. Відкрита для пасажирських та вантажних суден.