Я відкинувся назад, але коли ми рухалися сходами, спробував кинутися на поруччя. Крісло розвернулось і ледь не вивалило мене назовні. Генрі похитнувся, намагаючись відновити рівновагу.
— Прокляття, Девіде!
У коридорі крісло перевернулося набік.
Я тримався за поруччя, заплющивши очі, все знову попливло по колу. До мене долинув голос Генрі, захеканий, розлючений:
— Облиште, Девіде. Ви знаєте, це нічого не дасть.
Я знову розплющив очі: скуйовджений і спітнілий Генрі сперся на стіну переді мною.
— Будь ласка, Девіде, — в його голосі лунав щирий біль, — ви лише ускладнюєте все для нас обох.
Я тримався рішуче.
Зітхнувши, він поліз у кишеню й дістав шприц. Підняв, показав, що повний.
— Тут достатньо діаморфіну, щоб звалити коня. Я дійсно не хочу колоти вам більшу дозу. Ми обидва добре знаємо, що тоді станеться. Але якщо ви мене примусите, так і зроблю.
Мій розум мляво обробляв інформацію. Діаморфін — знеболювальний засіб, похідний від героїну, викликає галюцинації та кому. Гарольд Шипман[18] обрав цей препарат, щоб занурити сотні своїх пацієнтів у сон, від якого ті ніколи не прокинулися.
Генрі вколов мені саме його.
З жахливою ясністю фрагменти головоломки ставали на свої місця.
— Ви і він… Це були… ви з Мейсоном…
Навіть зараз частина мене сподівалася, що він заперечить це, запропонує якесь розумне пояснення. Натомість він довго дивився на мене, а потім опустив шприц.
— Вибачте, Девіде. Я ніколи не думав, що до цього дійде.
Це було занадто, я не міг цього прийняти.
— Чому, Генрі?..
Він криво посміхнувся.
— Боюся, ви мене не дуже добре знаєте. Вам слід триматися трупів. Вони не такі складні, як люди.
— Що… про що ви говорите?..
Зморшки на обличчі Генрі поглибилися, він похмуро і з презирством подивився на мене:
— Думаєте, мені подобалося бути калікою? Застрягнути в цій дірі? Опікуватися цими… цим бидлом? Тридцять років гри в шляхетного лікаря, а за що? Подяка? Вони не знають значення цього слова!
Судома болю спотворила його риси. Спираючись на стіну, Генрі через силу пробрався до старого плетеного крісла біля телефонного столика. Помітив мій погляд, коли з полегшенням вмостився туди.
— Ви ж направду не думали, що я відмовлюся від боротьби? Завжди казав вам, що доведу: фахівці помиляються.
Захекавшись від зусиль, він витер піт з чола.
— Повірте мені, бути безпорадним невесело. Публічна демонстрація свого безсилля. Ви уявляєте, наскільки це принизливо? Як воно душу руйнує? Чи можете ви уявити себе таким, як ви є зараз, але весь час? А потім раптом опинитися перед нагодою буквально, цілком буквально отримати владу над життям чи смертю! Грати роль Бога! — він посміхнувся до мене по-змовницьки. — Ну визнайте, Девіде! Ви лікар, ви, мабуть, іноді це відчували. Цей тихий шепіт спокуси?
— Ви… ви їх убивали!..
Він продемонстрував певне пригнічення.
— Я їх і пальцем не торкнувся. Це був Мейсон. Я просто спустив його з ланцюга.
Я хотів заплющити очі й вимкнути все це. Мені завадила лише думка про Дженні, про те, що він може зробити з нею. Але хоч як відчайдушно я прагнув знайти вихід, просто зараз не міг допомогти ні їй, ні собі. Що довше він говорить, то більше в мене шансів, що наркотик вивітриться.
— Як… як давно?..
— Себто як давно я знаю про нього? — Генрі знизав плечима. — Дідусь привів Тома до мене, коли той був ще хлопчиком. Йому подобалося всіх мучити, вигадувати маленькі ритуали з убивствами. Тоді, звичайно, тільки тварин. Жодної думки, що він робить щось неправильно, взагалі жодної. Аж цікаво, справді. Я запропонував тримати це в секреті й призначив транквілізатори, щоб позбутися його… схильності, за умови, що я продовжуватиму за ним спостерігати. Мій неофіційний проєкт, якщо хочете, — він сплеснув руками у вдаваній покорі. — Знаю, знаю, не дуже етично. Але я ж казав вам, що завжди хотів бути психологом. Я і був би дуже хорошим, та переїзд сюди поклав цьому край. Принаймні Мейсон виявився цікавішим за артрит чи грибок стопи. І я не вважаю, що не впорався з роботою. Якби не я, він пустився б берега ще багато років тому.
Страх за Дженні мучив мене, але навіть легкий зсув у кріслі закручував світ і викликав нудоту. Я почав напружувати м’язи на руках і ногах, намагаючись відновити їх.
— Він убив… убив свого діда?..
Генрі здавався щиро шокованим.
— Боже, ні! Він молився на старого! Ні, це були природні причини. Серце, я гадаю. Але після смерті Джорджа не залишилося нікого, хто б пильнував, чи Мейсон приймає ліки. Я припинив спостерігати за ним у професійному сенсі багато років тому. Вірите чи ні, але нескінченні розповіді про каліцтво тварин через деякий час набридають. Я подбав, щоб у старого Джорджа був запас транквілізаторів, але, на жаль, невдовзі втратив інтерес. До того вечора, коли він з’явився на моєму порозі й заявив, що замкнув Саллі Палмер у старій майстерні свого батька, — Генрі захихотів. — Виявилося, що Том запав на неї відтоді, як вона найняла його з дідом рік чи два тому. І спершу це не було проблемою, але транквілізатори закінчились, і він знову став збудженим. Почав переслідувати її. Напевно, навіть не знав, що задумав, але одного разу вночі її собака побачила його й загавкала. Тож Мейсон перерізав їй горло, зв’язав Саллі паском, просто щоб не кричала, та вивіз її.
18
Британський серійний убивця, терапевт, який вводив смертельну дозу морфіну своїм самотнім пацієнтам під виглядом знеболювального. Доведено п’ятнадцять жертв, припускається до п’ятисот. Окрім убивств, підробляв заповіти померлих. Орієнтовно діяв у 1978–1998 рр.