На його обличчі вималювалося щось подібне до здивування. Він напружено дивився на мене.
— Девіде, він був глиною. Ані унції свідомості чи думки про наслідки. Просто чекав, доки я зліплю його, скажу, що робити. Ви уявляєте, як це було? Чорт, це так захоплювало! Коли я стояв у тому підвалі й дивився на Саллі Палмер, то відчував силу! Уперше за багато років я не чувся жалюгідним калікою. Я подивився на цю жінку, завжди таку зверхню й зарозумілу, а тепер вона ридала в крові й соплях, і відчув себе сильним!
Очі його сяяли нечестивим світлом. Але, попри все божевілля його вчинків, ці очі лишалися жахливо розумними.
— Я знав, що це мій шанс. Не тільки завдати Менему удару у відповідь, але й принизити, вигнати пам’ять Діани! Вона завжди пишалася своїми танцями, тому я подарував Мейсону її весільну сукню та музичну скриньку, яку купив у медовий місяць. Боже, я ненавидів цю річ! Чув, як вона знову й знову грає «Clair de Lune», готуючись до зустрічі з тим, з ким трахалася того дня. Тому я наказав Мейсону змусити цю Палмер одягти сукню, а потім почекати надворі. І я спустився туди й дивився, як вона танцює, така налякана, що ледве рухається. Спостерігав її приниження! От і все. Я не можу передати вам, наскільки потужним катарсисом це стало! Майже байдуже було, що то не Діана!
— Ви хворі, Генрі… Вам потрібна допомога…
— Ой, не будьте таким люто побожним! — кинув він. — Мейсон все одно збирався її вбити. Ви справді думаєте, що він би зупинився, відчувши смак крові? Принаймні він їх не ґвалтував, якщо вам від цього полегшає. Він любив дивитись, але не наважувався торкатися. Я не кажу, що він зрештою не зміг би впоратися, та, хоч як це дивно, він майже боявся жінок. — Здавалося, Генрі потішила ця думка. — Іронія, справді.
— Він катував їх! — викрикнув я.
Генрі знизав плечима, але очі відвів.
— Найгірше ставалося після їхньої смерті. Лебедині крила, кроленята… — він скривився від огиди до несмаку. — Знову всі ці Мейсонові ритуали. Навіть весільна сукня стала частиною цього. Зробив щось одного разу — все, закарбовано. Ви знаєте єдину причину, чому він тримав їх живими три дні? Тому що саме тоді він убив першу. Він втратив самовладання, коли вона намагалася втекти, інакше так само легко тримав би й чотири дні, п’ять.
Ось чому Саллі Палмер була побита, а Лін Меткалф — ні. Не через спробу приховати особу. Просто істерика божевільного.
Я схопився за підлокітники крісла, згадавши пораду Генрі перед тим, як поліція планувала рейд на вітряк. «Вам не здається, що потрібно готуватися?» Він знав, що вони йдуть не туди, знав, що станеться з Дженні. Якби я міг, убив би його тут же.
— Чому Дженні? — прохрипів я. — Чому вона?
Він намагався бути байдужим, але не вдалося.
— Та ж причина, що й Лін Меткалф. Просто привернула увагу Мейсона.
— Брехун!
— Добре, я почувався зрадженим! — вигукнув він. — Я мав вас за сина! Ви були єдиним порядним у всьому цьому гнилому місці, а потім зустріли її! Я знав: колись ви підете, почнете нове життя, це лише питання часу. Я почувався таким старючим! А потім, коли ви зізналися, що допомагаєте поліції, підкралися за моєю спиною, я просто… просто…
Голос його урвався. Повільно, щоб він не помітив, я намагався змінити своє положення в інвалідному візку, намагаючись ігнорувати кімнату, яка хилилася й крутилася навколо мене.
— Я ніколи не хотів завдати вам болю, Девіде, — наполягав Генрі. — У ніч, коли Мейсон прийшов по хлороформ, нібито вкрасти, я був у кабінеті, коли ви ледь не зайшли, але, присягаюсь, не знав, що він намагався вас порізати. А тоді побачив вас потім — ви ще подумали, начебто я рухаюся коридором. А наступного ранку, коли ви виявили, що я намагаюся залізти в човен? — він кинув на мене погляд, у якому були і вибачення, і гордість. — Я не намагався залізти. Я виходив.
Тепер я подумав, що це було очевидно. Будинки Генрі й Мейсона стояли над озером, і якщо не стежити навмисно, вночі ніхто б не помітив невеличкий човен, що тихесенько пливе ставом.