— Я хотів його відмовити, — продовжив Генрі. — Сказати, що я передумав. Мені знадобилося кілька годин, адже він без телефона, тому іншого виходу не було. Але це виявилося марнуванням часу. Коли Мейсон налаштувався, його вже не зрушити. Як-от із залишанням тіл на болоті. Я намагався змусити його позбутися трупів як слід, але він і слухати не хотів. Просто дивився на тебе цим порожнім клятим поглядом і все одно робив те саме.
— І ви дозволили йому забрати Дженні… Пішли і… і спостерігали за нею…
Він підняв руки, потім опустив їх безпорадно:
— Я не очікував, що вийде так. Будь ласка, повірте мені, Девіде, я ніколи не хотів завдавати вам болю!
Він дивився на моє обличчя, відчайдушно прагнучи якоїсь ознаки розуміння. За мить я побачив, як надія зникла з його очей. Він криво посміхнувся:
— Що ж, життя ніколи не складається так, як ми хочемо, еге ж?
Раптом він ударив рукою по столу:
— Чорт, ну чому, Девіде, ви не могли переконатися, що Мейсон помер? Тоді я б ризикнув, навіть із дівчиною! А зараз не маю вибору!
Його розчарований вигук пролунав коридором. Він провів рукою по обличчю, якийсь час сидів нерухомо, дивлячись у простір. Потім наче прокинувся.
— Покінчимо з цим, — сказав він глухо.
Коли Генрі почав здійматися на ноги, я зібрав усі сили й кинувся на нього з інвалідного візка.
31
Жалюгідна квола спроба. Ноги миттєво підігнулися, я звалився на підлогу, крісло з гуркотом перекинулося набік. Раптовий рух знову закрутив коридор і кімнату. Я заплющив очі, коли стіни нахилилися під шаленим кутом. Будь-яка надія на спротив зникла.
— О, Девіде, Девіде, — сумно промовив Генрі.
Підлога оберталася й летіла кудись у прірву, я лежав, безпорадно очікуючи уколу та остаточної чорноти, що прийде за ним. Нічого не сталося. Розплющив очі, намагаючись попри запаморочення зосередитися на Генрі. Він дивився на мене зверху, в погляді відчувався навіть якийсь натяк на стурбованість. У непевній руці — шприц.
— Ви тільки все погіршуєте. Якщо я зроблю вам ін’єкцію, вас це вб’є. Будь ласка, не змушуйте мене.
— Все одно зробите… — пробурмотів я.
Спробував піднятися. В руках сили не було, від раптового напруження в голові бухкала кров. Я повалився на підлогу, очі знову затягло туманом. Крізь пелену побачив, як Генрі простяг руку й узяв мене за зап’ясток. У мене не було сил вирватися, я міг лише спостерігати, як він встромляє голку в м’яку шкіру передпліччя. Я намагався підготуватися, протистояти наркотику, хоча знав, що це буде марно.
Але Генрі не натиснув на шприц. Повільно забрав його.
— Не можу, не так, — пробурмотів він.
Сунув шприц у кишеню. Туман в очах ширився, затьмарюючи коридор. Я відчув, що знову втрачаю свідомість. «Ні!» Я пручався як міг, але свідомість вислизала крізь пальці, попри відчайдушні спроби її втримати. Світ зник, лишився потужний ритмічний гул. Крізь морок я впізнав його: моє серцебиття.
Мов здалеку я відчув, що мене підіймають. Кудись рухають. Розплющив очі, та знову заплющив їх, бо мінливий калейдоскоп кольорів і форм спричинив спазм нудоти. Я боровся, твердо заборонивши собі непритомніти. Щось грюкнуло, і в обличчя повіяло прохолодне повітря. Я розплющив очі, побачив над собою темно-синій купол нічного неба. Яскраві кристали зірок складалися в сузір’я, з’являлись і зникали за розірваними хмарами, що мчали небом на невидимих вітрах.
Я глибоко вдихнув, намагаючись прочистити голову. Попереду виднівся лендровер. Візок ривками котився до нього, колеса хрустіли гравієм під’їзної алеї. Усі чуття загострилися до позамежної ясності. Я чув шелест гілок на вітрі, відчував суглинковий запах мокрої землі. Подряпини та бризки бруду на лендровері здавалися великими, як континенти.
Під’їзна алея тяглася схилом, і я чув, як задихається Генрі, намагаючись виштовхнути мене вгору. Він дістався задніх дверцят машини й зупинився, відхекуючись. Я знав, що слід пробувати рухатись, але до кінцівок це знання наче не доходило. Оговтавшись, Генрі почав обходити крісло і, спираючись на нього, нарешті вчепився в машину. Рухався він незграбно на жорстких, дерев’яних ногах. Генрі відчинив торцеві дверцята лендровера і, повільно опускаючись, сів на задній край. Він обливався потом, виснажене бліде обличчя біліло в місячному світлі.
Генрі закинув голову, груди здіймалися. Слабка посмішка торкнулася губ, коли він побачив мене.