— Ви… ви знову з нами? — сидячи на внутрішньому краю лендровера, він нахилився до мене.
Я відчув, як він бере мене під пахви.
— Останнє зусилля, Девіде. Підіймаймося.
Роками штовхаючи колеса свого візка, він розвинув неабияку силу у верхній частині тіла й тепер докладав її, щоб підняти мене. Я слабко вдарив його ногами. Він буркнув, зміцнив хватку. Коли Генрі потяг мене з візка, я схопився за дверцята машини. Вчепився за лендровер, той захитався разом зі мною.
— Ну, Девіде, не дуркуйте, — примовляв Генрі, намагаючись відняти мене від дверцят.
Я рішуче тримався.
— Слухайте, холера, та відпустіть уже!
Він відірвав мене, розбивши мені голову об край дверей. Удар мене приголомшив, і тоді він поклав мене на тверду металеву підлогу задньої частини лендровера.
— О Боже, Девіде, я не хотів так, — повторив Генрі. Він дістав хустку, приклав мені до чола. Відняв тканину, вона блиснула темним. Генрі уважно подивився на неї, потім притулився до дверної коробки й затулив очі. — Боже, що робиться.
Голова сильно боліла, але це був чистий біль, він майже освіжав після наркотичного туману.
— Не треба… Генрі, не робіть цього…
— Ви думаєте, я хочу? Я просто намагаюся вже зараз з усім покінчити. Не так багато прошу, правда? — він похитнувся. — Боже, я так втомився. Думав відвезти вас до озера і скінчити все там. Узяти човен поглянути на Мейсона. Але я справді не думаю, що зараз таке подужаю.
Він простяг руку кудись мені за спину, в темний салон лендровера. Випростався, в руках тримав гумовий шланг.
— Знайшов ось у саду, поки вас не було. Не думаю, що Мейсону це ще знадобиться, — коротка похмура спроба пожартувати. Він ніби прогнувся. — Погано, звісно, якщо вас знайдуть тут, але іншого варіанта немає. Якщо пощастить, вирішать, що самогубство. Не ідеально, але доведеться якось влаштувати.
Генрі грюкнув задніми дверцятами лендровера, вимкнулося світло. Я чув, як він замикав замок, рухався біля машини. Я спробував сісти, але мене знову охопило запаморочення. Простяг руку, щоб утриматись, і торкнувся чогось грубого й твердого. Ковдра. Під нею щось є. І з холодним потрясінням я зрозумів, що саме.
Дженні.
Вона скрутилася на підлозі за пасажирським сидінням. У майже повній темряві виднілося лише її світле волосся. Тьмяна й матова, Дженні не рухалася.
— Дженні! Дженні!
Жодної реакції. Я стягнув ковдру в неї з голови. Шкіра крижана. «О Боже, ні, будь ласка, Боже!»
Водійські дверцята раптово відчинилися. Генрі щось буркнув, опускаючись на сидіння.
— Генрі… Будь ласка, допоможіть мені.
Мій голос заглух, коли він запустив двигун. Звук перейшов у глухе гарчання. Генрі прочинив водійське вікно та обернувся поглянути на мене. Темрява ховала його обличчя.
— Вибачте, Девіде. Справді. Але я не бачу іншого способу.
— Заради Бога!
— Прощавайте, Девіде.
Він незграбно вибрався з машини й грюкнув дверцятами. Через мить щось пролізло крізь щілину у верхній частині вікна. Гумовий шланг. Я зрозумів, чому він залишив двигун працювати.
— Генрі! — страх додав голосу сили.
Він пройшов повз вітрове скло, повертаючись до будинку. Я покрутився і спробував відчинити задні замкнені дверцята. Не піддалися. Мені здавалося, що я вже відчуваю запах вихлопних газів. «Ану думай!» Я потягся до кабіни, де крізь вікно виступала гумова трубка. Переді мною піднявся непрохідний бар’єр водійського та пасажирського сидінь. Спробував підтягнутися на них, і мене знову накрив туман. Я мляво впав горілиць. «Ні! Непритомніти не можна!» Я повернув голову, побачив нерухому фігуру Дженні й відбився від темряви, що зростала у свідомості.
Спробував ще раз. Між спинками сидінь був невеличкий проміжок. Мені вдалося простягти руку й піднятися. Відчував, як усе пливе в очах, як морок ось-ось знов охопить мене. Зупинився — болісно калатало серце. Почекав, доки минуло. Підтягнувся ще, зціпивши зуби, коли лендровер засмикався й загойдався піді мною. «Ну!» Я опинився затиснутим між спинками сидінь, ребра спиралися на коробку, закріплену між ними. Ключі від машини висіли в замку запалювання, все одно що за милю від мене — дотягтися я не міг. Навпомацки шукав кнопки керування вікнами, знаючи, що навіть вони далеко. Закрутилася голова, я подивився на темне горло гумової трубки, що вишкірилося на мене. Гадки не мав, чи зможу дістатися до неї, доки мене задушить вихлоп. І навіть якщо я її викину, що тоді? Генрі просто поставить трубку назад, і це якщо не втратить терпіння й не використає на мене решту діаморфіну.
Я не міг придумати, що ще зробити. Схопився за ручне гальмо, сподіваючись підтягтися далі між сидіннями. І тут побачив перед собою Генрі в рамці вітрового скла. Він важко спирався на інвалідний візок — втома була очевидна — та повільно штовхав візок до будинку.