Я ще тримався за ручне гальмо. І, не довго думаючи, відпустив важіль.
Лендровер злегка пересунувся. Проте, хоча під’їзна алея вела донизу, він не рушив з місця. Я перекинув усю свою вагу вперед, намагаючись розхитати машину, розгойдати інерцію, що тримала автомобіль на місці, та майже безрезультатно. Погляд упав на автоматичну коробку передач. Важіль стояв у паркувальній позиції, а двигун на холостому ходу закачував вихлопні гази в кабіну.
Я напружився, потягся до нього і перевів важіль у позицію руху. Лендровер плавно покотився вперед. Затиснутий між сидіннями, у вітрове скло я побачив: Генрі почув наближення автомобіля. Він озирнувся, здивовано відкрив рот. Поки автомобіль набирав швидкість на схилі, у нього було достатньо часу, щоб зійти з дороги. Але, можливо, він витратив усі свої резерви, або його скалічені ноги просто не могли реагувати досить швидко. На мить наші погляди зустрілись, і лендровер вдарив його.
Генрі зник. Я відчув спазм нудоти, ще один. Втративши рівновагу, намацав ручне гальмо: у вітровому склі наближався будинок. Надто пізно. З гучним тріском машина зупинилася. Мене кинуло вперед. Оглушений, я лежав на сидінні. Двигун і далі гудів. Я підтягнувся й вимкнув запалювання. Вийняв ключ, спромігся намацати й відчинити дверцята.
Мене наповнило холодне, свіже повітря. Жадібно ковтнув його, випав на під’їзну алею. З хвилину лежав на гострому гравії, дихав, збирався з силами. Перекинувся на коліна, сперся на лендровер і підтягнувся. Тримаючись за нього, майже як Генрі, обійшов машину.
Він лежав за кілька ярдів — нерухома темна фігура біля розбитого інвалідного візка. Думати про нього часу не було. Я хутко вставив ключ у замок, відімкнув задні двері, потім забрався в задню частину автомобіля — до Дженні.
Вона не рухалася. Руки мене не слухалися, коли я зривав з неї ковдру. «Будь ласка, будь ласка, будь живою». Шкіра її була бліда й холодна, та вона ще дихала, видихала цей зрадницький солодкуватий запах ацетону. «Дякую, Боже». Я хотів обійняти її, поділитися своїм теплом, та вона потребувала набагато більшого.
Я виліз із машини й підвівся. Цього разу було легше, адреналін і відчай протистояли вже послабленому ефекту наркотику. Вхідні двері будинку відчинені, з них линув прямокутник світла. Я ввірвався до передпокою. Притиснувся до стіни, похитуючись, підійшов до телефонного столика, на який спирався перед тим Генрі. Ледь не впав, перечепившись через стілець біля нього, але зміг утриматися. Я знав: якщо сяду, то, можливо, більше не встану. Тому залишився стояти. Відшукав телефон. Не міг згадати номера Маккензі. Набряклими неповороткими пальцями набрав 999.
Коли оператор відповів, мене сколихнув раптовий напад запаморочення. Я заплющив очі й заговорив. Намагався зосередитися, розповідаючи деталі, усвідомлюючи, що життя Дженні залежить від мого розуму. Головне, що зміг чітко вимовити слова «невідкладна допомога» та «діабетична кома», після чого відчув, що починаю плутатися. На додаткові запитання оператора я просто повернув телефон у гніздо. Думав піти до холодильника по інсулін, але зрозумів, що не зможу це зробити. Вчепився в шафку, щоб утриматися вертикально, перед очима знову все пливло. Навіть якщо знайду ліки, я не наважуся зробити їй ін’єкцію в такому стані.
Гойдаючись, мов п’яний, я повернувся на вулицю. Раптова втома підстерігала, але я дістався лендровера. Дженні лежала на боці там, де я її залишив, обличчя жахливо нерухоме й біле. Навіть з того місця, де я стояв, чутно було, що її дихання погіршилося. Вона хрипіла нерівномірно і занадто, занадто швидко дихала.
— Девіде.
Шепіт Генрі. Я обернувся, поглянув на нього. Він не рухався, тільки повернув до мене голову. Блищав у місячному сяйві скривавлений одяг. Блідий гравій навколо нього теж заплямувала кров. У напівсвітлі я побачив його відкриті очі.
— А я казав, що ви… темна конячка…
Я рушив до Дженні.
— Будь ласка…
Я не хотів оглядатися. Я ненавидів його не тільки за те, що він зробив, не тільки за те, ким він виявився, а й за те, що тепер я знав, ким він не був. Усе-таки я вагався. Навіть зараз, оглядаючись подумки в ту ніч, я не певен, що міг тоді щось зробити.
І в цю мить дихання Дженні урвалося. Просто припинився звук. Секунду я дивився на неї, не в змозі поворухнутися, чекаючи наступного вдиху. Той не почувся. Я забрався в задню частину машини.