— Дженні? Дженні!
Я перевернув її, голова відкинулася назад. Напіврозплющені очі: білі півмісяці та до болю прекрасні вії. Мов навіжений, я намагався намацати пульс.
Нічого.
— Ні!
Цього не могло статися зараз. Паніка майже паралізувала мене. «Думай. Думай!» Адреналін прояснив голову, я перекинув Дженні на спину, схопив ковдру й засунув їй під шию. Я вчився робити СЛР (серцево-легеневу реанімацію) на тренуваннях, але ніколи її не застосовував. «Ну!» Проклинаючи свою незграбність, відкинув її голову назад, затиснув ніс і втиснув задубілі пальці їй у рот, щоб прочистити язик. Моя власна голова попливла, коли я опустився до її губ, вдихнув у неї власне повітря — раз, двічі — потім поклав руки їй на грудину і почав ритмічно натискати й рахувати.
«Ну, ну ж бо!» — благав я подумки. Я знову вдихнув їй у рот повітря й прокачав легені. Повторив. Вона не рухалася, не реагувала. Я ридав, зір затуманювався, та я продовжував працювати, намагаючись повернути серце до життя. Її тіло залишалося млявим і неживим.
Марно.
Я випихав знання з голови, знову вдихав у рот, рахував, швидко натискаючи на груди. Знову. І знову.
Померла.
«Ні!» Я лютував, заперечуючи. Осліплений сльозами, я продовжував працювати. Світ зводився до бездумного повторення. Дихай, натискай, рахуй.
Дихай, натискай, рахуй.
Я втратив уявлення про час. Навіть не помітив наближення сирен і фар, світло бризнуло крізь лендровер. Ніщо не існувало, тільки нерухоме, холодне тіло Дженні та мій відчайдушний ритм. Навіть коли я відчув на собі чиїсь руки, відмовився припинити:
— Ні! Відчепіться!
Я намагався боротись, але мене відтягли від лендровера і від Дженні. На під’їзній алеї біля будинку панувала метушня миготливих вогнів, машин, фургонів. Парамедики підвели мене до швидкої допомоги, останні сили залишили мене. Я впав на гравій. Переді мною постало обличчя Маккензі. Я бачив, як він про щось розпитував, але не звертав на нього уваги. Навколо лендровера скупчилися люди.
Тоді крізь туман та морок я почув слова, які ледь не зупинили моє серце:
— Погані справи. Ми запізнилися.
Епілог
Трава рипіла під ногами, наче бите скло. Ранній мороз вибілив колір з пейзажу, перетворивши той на монохромну пустелю. Білим небом кружляла самотня ворона, розкинувши нерухомі крила в холодному повітрі. Нарешті сплеснула крилами, потім ще — і зникла серед голих, схожих на скелет гілок дерева; ще одна чорна фігура в переплетіннях.
Я засунув руки в рукавичках глибше у кишені, потупав ногами, бо холод просочився крізь підошви черевиків. Вдалечині звивистою стрічкою дороги, тонкою, мов волосинка, рухався автомобіль — маленька кольорова пляма. Я спостерігав за ним і заздрив водієві: він наближався до тепла, життя й житла.
Рука потяглася до білої лінії на лобі. Болить від холоду. Чутливість шраму — тривале нагадування про ту ніч, коли я розбив голову об дверну раму лендровера. Після того минуло кілька місяців, рана загоїлася, лишився тонкий шрам. А ще — невидимі шрами, наявність яких відчувалася гостріше. Проте я знав: навіть на них зрештою з’явиться струп, і вони затягнуться.
Час лікує.
Навіть зараз важко було озирнутися на те, що сталося в Менемі, об’єктивно чи не дуже. Спогади про грозову ніч, про спуск у підвал, про те, як я летів із Дженні під дощем, і про те, що було далі, тепер з’являлися рідше. Та з’явившись, вони бентежили й не давали спокою.
Коли поліція знайшла Мейсона, той був живий. Він прожив ще три дні, прийшовши до тями лише настільки, щоб усміхнутися поліціянтці, яка охороняла його лікарняне ліжко. Якийсь час я хвилювався, що, за англійським законодавством, можуть бути висунені звинувачення. Але обставин самозахисту в поєднанні зі зловісними доказами самого підвалу виявилося достатньо, щоб оминути сірі зони законодавства.
Якщо й потрібні були додаткові докази, їх надав щоденник, який поліція знайшла в глибині замкненої шухляди стола Генрі. Він містив детальну розповідь про опіку над менемським садівником — неофіційне дослідження, яке дорівнювало посмертному зізнанню. Очевидним стало захоплення Генрі темою — від раннього садизму Мейсона (в підлітковому віці він калічив котів, про що мені розповідав Маккензі) до їхнього останнього згубного партнерства.
Я сам не читав цього і не хотів, але поговорив з одним із поліційних психологів, який вивчав документ. Він не зміг приховати хвилювання: зрештою, щоденник являв собою унікальний погляд не на одну, а на дві ушкоджені психіки. Колега зізнався, що на такому матеріалі можна писати дисертації.