«Генрі, як нереалізований психолог, оцінив би іронію», — подумав я.
Щодо самого партнера, мої почуття залишилися складними. Був, звичайно, гнів, але був і смуток. Не стільки через його смерть, скільки через змарноване життя, а також життя інших, змарновані через нього. Досі було важко примирити чоловіка, якого я вважав своїм другом, із гіркою, жахливою істотою, якою він виявився. І зрозуміти, хто з них був справжнім Генрі.
Факт є факт: мій друг намагався мене вбити; але часом я думав, що не все так однозначно. Огляд патологоанатома показав, що він помер не від травм, хоча вони, ймовірно, були смертельними. Його вбило передозування діаморфіну. Шприц у кишені був порожній, голка встромлена в плоть. Це могло статися випадково, від удару, коли його збив лендровер. Або вже в агонії він міг навмисно зробити собі ін’єкцію.
Але всі ці факти так і не пояснили, чому він не ввів мені смертельну дозу. Так можна було набагато легше інсценувати моє самогубство і, безперечно, діяти набагато ефективніше.
Під час слідства я дізнався ще один факт, який змусив мене замислитися, наскільки він був справді прихильним до ідеї вбивства. Коли поліція оглядала лендровер, один кінець шланга стирчав у вікні, а другий просто волочився по землі, його не було приєднано до вихлопу.
Можливо, він відірвався, коли машина почала рухатися. Він міг зачепитися за тіло Генрі, коли колеса переїхали його. Але я не міг не замислюватися над питанням, чи був шланг від самого початку закріплений на вихлопній трубі.
Забагато виявилося деталей, щоб повірити, наче всі події були заплановані Генрі, наче він знав, що все станеться саме так. Але мене тішить припущення, що він міг думати про це. Якби Генрі справді хотів мене вбити, у нього були всі можливості. І я постійно повертався до моменту, коли він не намагався ухилитися від лендровера. Ймовірно, через виснаження: ослаблі ноги не послухалися його. А ймовірно, побачивши автомобіль, що рухався на нього, він просто прийняв рішення. За власним зізнанням, йому не вистачило духу покінчити з життям. Можливо, наприкінці він просто обрав найлегший шлях і дозволив мені зробити це для нього.
А може, навпаки: я надто багато замислююся над його вчинками, даруючи йому милість через сумніви, на які він не заслуговує. Я не Генрі й не претендую на розуміння людської психології. Вона — поле, набагато темніше за моє, і хоч мені хотілося б вірити, що в ньому існує іскра спокути, про неї неможливо дізнатися напевно.
Як і про багато чого іншого.
Після виписки з лікарні в мене було чимало відвідувачів: хтось завітав зі службових обов’язків, хтось — із цікавості, хтось — через щире занепокоєння. Бен Андерс був одним із перших, він приніс старе добре солодове віскі.
— Я знаю, що традиція вимагає винограду, але подумав, що зерно принесе тобі більше користі, — сказав він, відкорковуючи.
Він налив нам обом по чарці, і, злегка піднявши свою у відповідь на його мовчазний тост, я мало не запитав його, чи була та старша жінка, з якою він мав роман у юності, дружиною лікаря. Але не запитав. Не моя справа. І, чесно кажучи, я й знати не хотів.
Неочікувано до мене завітав преподобний Скарсдейл. Дуже незручний візит. Старі розбіжності ще стояли поміж нами, ми не знали, що казати один одному. Проте мене зворушило, що він попри все прийшов. А коли підвівся, щоб піти, серйозно подивився на мене. Мені здалося, ніби він хоче щось сказати, висловити якесь почуття, що здолає антагонізм, якому, здавалося, судилося жити вічно. Зрештою він просто кивнув, побажав мені добра і пішов своєю дорогою.
Єдиною постійною відвідувачкою була Дженіс. Піклуватися про Генрі вона вже не могла, тож зі сльозами перевела свою увагу на мене. Якби я з’їв усю їжу, що вона приносила, я б за перші два тижні набрав кілька кіло, але апетиту я не мав. Я дякував їй, приймав зразки добротної англійської кухні, а коли вона йшла, все викидав.
Минув деякий час, перш ніж я знайшов сміливість запитати її про справу Діани Мейтленд. Вона ніколи не приховувала свого несхвалення покійної дружини Генрі, і тепер, коли він помер, нічого не змінилося. Невірність Діани була всім відомою таємницею, але Дженіс обурилася на моє запитання, чи не зробило це чоловіка Діани посміховиськом, як він вважав.
— Всі знали, але ми заплющували на це очі, — сказала вона з докором. — Заради Генрі, а не заради неї. Його надто поважали за все інше.
Якби це не було так трагічно, було б смішно.