Я не повернувся до роботи в амбулаторії. Навіть після того, як поліція виїхала з «Дому на березі», це було надто боляче. Я домовився про тимчасового лікаря для селища, доки не буде знайдено постійну заміну або доки в цьому районі не зареєструють інші практики. Так чи інакше, я знав, що мої дні в ролі менемського лікаря завершені. Серед моїх колишніх пацієнтів панувала стриманість. В очах багатьох із них я лишався чужинцем, якого певний час вважали підозрюваним. Навіть тепер моя причетність до подій зумовлювала підозри щодо мене. Я зрозумів, що Генрі мав рацію. Я не належав селищу.
І не належатиму ніколи.
Одного ранку я прокинувся і зрозумів, що час рухатися далі. Я виставив свій будинок на продаж і почав наводити лад у справах. Увечері перед тим, як фургон перевізника мав забрати речі, у двері постукали. Я відчинив і зі здивуванням побачив Маккензі.
— Можна зайти?
Я відступив, провів його на кухню і почав шукати пару кухлів. Чайник закипів, він поцікавився, як я.
— Добре, дякую.
— Від наркотику побічних ефектів немає?
— Здається, ні.
— Спите добре?
Я усміхнувся:
— Часом.
Я налив чаю, подав йому кухоль. Він подув на нього, уникаючи мого погляду.
— Слухайте, я знаю, що ви з самого початку не хотіли в це вплутуватися, — він знизав плечима. — Мені трохи ніяково через те, що я вас у це втягнув.
— Нічого. Я все одно був дотичний. Просто цього не усвідомлював.
— Навіть так, враховуючи, як усе повернулося… ну, ви розумієте.
— Це була не ваша провина.
Він кивнув, не впевнений, що не міг би зробити більше. І не один він це відчував.
— Що робитимете тепер? — запитав інспектор.
Я знизав плечима:
— Шукаю житло в Лондоні. Про все інше поки що не знаю.
— Як думаєте, до криміналістики ще повернетеся?
Я майже розсміявся. Майже.
— Сумніваюся.
Маккензі почухав собі шию.
— Не думайте, що я можу вас за це звинувачувати, — він пильно придивився до мене. — Я знаю, що ви, мабуть, не хочете цього чути. Але поки нічого не вирішуйте. Є люди, які можуть скористатися вашими послугами.
Я відвів погляд.
— Доведеться їм знайти когось іншого.
— Просто подумайте про це, — сказав він на прощання.
Ми потисли один одному руки. Він уже майже пішов, та я кивнув на родимку на його шиї:
— На вашому місці я б таки показав її лікареві.
Наступного дня я покинув Менем назавжди.
Але до цього було ще одне прощання. Напередодні вночі мені приснився сон, який, я знав, буде останнім. Усе в будинку залишалося знайомим і спокійним, як завжди. Але з’явилась одна суттєва відмінність.
Кара й Аліса зникли.
Я блукав порожніми кімнатами, знаючи, що це останні мої відвідини. І знаючи, що так і має бути. Лінда Єйтс сказала мені, що сни просто так не сняться. Хоча «сон» і зараз видається мені невдалим словом для того, що я пережив. Та хоч якою була причина, все минулося. Я прокинувся з мокрими щоками, але в цьому не було нічого поганого.
Нічого взагалі.
Дзвінок телефона повернув мене в сьогодення. У холодному повітрі дихання перетворювалося на туман, я сягнув до кишені. Усміхнувся, коли побачив, хто дзвонить.
— Привіт, — сказав я. — Ти в порядку?
— Добре. Не заважаю?
Від звуку голосу Дженні я відчув, як у мені розливається знайоме тепло.
— Ні, звичайно, ні.
— Я отримала твоє повідомлення, що доїхав. Як пройшла подорож?
— Нормально. Тепло. От вийти з машини — то була проблема.
Я почув її сміх.
— Довго тебе не буде? — запитала вона.
— Ще не знаю. Але не довше, ніж треба.
— Добре. Квартира вже така порожня.
Я всміхнувся. Навіть зараз були моменти, коли не вірилося, що нам дали другий шанс. Та здебільшого я був просто вдячний за те, що в нас він є.
Дженні майже померла. Справді померла, хоча заява, яка так налякала мене, була про Генрі, а не про неї. Але ще кілька хвилин, і для Дженні також було б запізно. Геть випадково в метушні після невдалого рейду на вітряк нікому не спало на думку відпустити машини швидкої допомоги та парамедиків. Коли я зателефонував від Генрі, вони саме вирушили до міста, тому їх швидко повернули. Якби не це, слабке життя, яке я несвідомо закачав у серце Дженні, зникло б до прибуття допомоги. Як виявилося, її серце знову зупинилося відразу після того, як вона опинилася в лікарні, і ще за годину потому. Але кожного разу все починалося спочатку. Через три дні вона прийшла до тями. Через тиждень її перевели з реанімації.
Небезпека ушкодження мозку та інших органів, ризик сліпоти — все, чого я так боявся і що лікарі вважали ймовірним, — не здійснилися. І все ж, поки тіло не почало відновлюватися, деякий час я хвилювався, що може залишитися глибша, не фізична травма. Та поступово я зрозумів, що мої страхи безпідставні. Дженні втекла до Менема, бо в ній панував страх. Тепер страх зник.