— Ні, гадаю, просто залишуся сьогодні ввечері вдома, — відповів я.
Жив я в старому кам’яному котеджі на краю селища. Купив його, коли стало очевидно, що зрештою залишуся тут на довше, ніж шість місяців. Генрі казав, що я й надалі можу мешкати в його домі, і бачить Бог, що «Дім на березі» був достатньо просторим. Сам лише його винний погріб міг проковтнути мій котедж. Але я хотів перебратися до власної домівки, щоб пустити корені, а не залишатися в ролі тимчасового пожильця. І хоч як мені подобалася робота, я не хотів жити в одному приміщенні з нею. Траплялися моменти, коли я міг просто зачинити двері, піти й сподіватися, що телефон не дзвонитиме хоча б кілька годин.
Саме так було зараз. Кілька людей рухалося на вечірню службу стежкою церковного подвір’я, коли я проїжджав повз, на шляху додому. Скарсдейл, наш вікарій, стояв у дверях церкви. Він був літнім похмурим чоловіком. Не вдаватиму, що він мені дуже подобався, але преподобний мешкав тут багато років і мав вірну, хоч і невелику парафію. Я здійняв руку, вітаючи Джудіт Саттон, вдову, що жила зі своїм дорослим сином Рупертом, дебелим телепнем, який повсякчас плентався на пару кроків позаду своєї надто дбайливої матусі. Вона балакала з Лі й Марджорі Ґудчайлд, найпершою парочкою головних іпохондриків, регулярними гостями нашої амбулаторії. Вони вважали, що я маю бути на зв’язку двадцять чотири години на добу, тож я сподівався, що вони не зупинять мене для імпровізованої консультації.
Але цього вечора ні вони, ні хтось інший мене не зупинив. Я поставив машину на розпеченій землі біля котеджу та зайшов у дім. Усередині панувала задуха. Прочинив вікна так широко, як тільки можна, взяв пива з холодильника. Хоч і не хотілося йти до «Ягняти», все-таки треба було випити. Направду, усвідомивши, як мені це потрібно, я поставив пиво назад і налив натомість джину з тоніком.
Накришив у склянку трохи льоду, додав скибку лимона й випив коктейль за маленьким дерев’яним столиком у садку за будинком. Мій сад виходив на поле, за ним — ліс, і якщо цей краєвид не такий мальовничий, як з вікон амбулаторії, то й не такий бентежний. Я посидів із джином, потім приготував собі омлет і з’їв його в садку. Денна спека нарешті почала спадати. Я залишався за столиком, а небо поступово набувало глибшого відтінку, й на ньому почали з’являтися перші невпевнені зірки. Думав про те, що відбувається за кілька миль звідси. Уся діяльність зараз, мабуть, зосереджена навколо одного мирного клаптика графства, де хлопці Єйтс зробили своє відкриття. Я спробував уявити Саллі Палмер цілою й неушкодженою, що вона десь сміється — так, наче думки могли втілитись у реальність. Але чомусь не міг втримати цю картинку в уяві.
Відтягуючи момент, коли доведеться йти спати й зустрітися зі снами, я затримався надворі, доки небо потемнішало до оксамитового індиго, крізь яке світилися й мигтіли діаманти зірок, випадкові сигнали давно померлих часточок світла.
Задихаючись, я прокинувся спітнілий. Дивився навколо, гадки не маючи, де я. На мене знову зійшло усвідомлення. Оголений, я стояв біля вікна спальні, підвіконня тиснуло на стегна, я нахилявся назовні. Відійшов непевними кроками, сів на ліжко. Білі зім’яті простирадла світились у місячному сяйві. На обличчі поступово висихали сльози, я чекав, коли серце набуде нормального ритму. Знову цей сон.
Поганий сон. Як завжди, він був такий живий, що життя видавалося після нього ілюзією, а сон — явою. І це — найжорстокіші тортури. Бо в снах Кара й Аліса, моя дружина і шестирічна дочка, були живі. Я міг їх бачити, говорити з ними. Торкатися їх. У снах я міг повірити, що в нас є майбутнє, а не лише минуле.
Я боявся цих снів. Не так, як люди бояться нічного жахіття, бо нічого страшного в них не було. Ні, навпаки. Я боявся їх, бо мав прокинутись. І тоді біль горя й утрати ставав свіжим, як одразу після трагедії. Часто я прокидався й бачив, що не лежу в ліжку, — сомнамбулічне тіло діяло без участі свідомості. Я стояв, як-от зараз, біля прочиненого вікна або на верхній сходинці крутих, небезпечних сходів і не пам’ятав, як туди потрапив, який несвідомий потяг привів мене туди.
Мене трусило, попри липке тепло нічного повітря. Знадвору долинув короткий гавкіт лисиці. Згодом я ліг та дивився в стелю, доки тіні розтанули й розвіялася пітьма.
4
Туман ще клубочився над болотами, коли молода жінка зачинила за собою двері та вийшла на ранкову пробіжку. Лін Меткалф була в гарній спортивній формі, бігла легко й ритмічно. Розтягнутий нещодавно литковий м’яз вже майже прийшов у норму, але вона все одно намагалася не надто його навантажувати, рухаючись розслабленими легкими підскоками від свого будинку вздовж вузького провулка. На півдорозі вона зрізала через зарослу стежку, яка вела болотом до озера.