— До чого ви все це розповідаєте?
— До того, що я не перестаю ставити собі питання: чому ж ви вчора жодним словом про це не прохопилися? Ви ж знали, що ми знайшли тіло, ви ж самі знайшли свідчення, що це може бути місцева, ви ж знали, що ми хочемо ідентифікувати тіло якомога, холера, швидше! — він підвищив голос, обличчя ще сильніше розчервонілося. — Мій приятель з лондонської поліції дуже здивований. Ось я сиджу перед вами, старший слідчий, що розслідує вбивство. Ось ви, один з провідних фахівців із судмедекспертизи в країні, який удає з себе сільського терапевта.
Я не дав себе спантеличити тим, що він уже прохопився: це вбивство.
— Я і є сільський терапевт.
— Але ж не тільки це, так? До чого ці великі таємниці?
— Бо не має значення, що я робив раніше. Зараз я просто лікар.
Маккензі вивчав мене, намагаючись вирішити, чи я не жартую.
— Я потім ще декому зателефонував. Знаю, що ви маєте терапевтичну практику лише три останні роки. Займалися кримінальною антропологією, аж тут раптом ваші дружина й донька загинули в автокатастрофі. П’яний водій в іншій машині вижив, лишився неушкодженим.
Я сидів дуже спокійно. Маккензі мав милосердя показати, що йому ніяково говорити про це.
— Не хочу ятрити старі рани. Можливо, якби ви вчора були зі мною відвертішим, я б цього не робив. Але, якщо коротко, нам потрібна ваша допомога.
Я знав, про що він має намір мене зараз попросити. Але я не хотів цього.
Він вів далі:
— Стан тіла ускладнює ідентифікацію. Ми знаємо, що це жінка, і на цьому все. І поки ми не визначимо особу загиблої, з місця не зрушимо. Ми не можемо розпочати повноцінне розслідування вбивства, доки не знаємо достеменно, хто жертва.
Я зловив його на слові:
— Ви сказали «достеменно». Але ви майже впевнені, так?
— Ми досі не натрапили на слід Саллі Палмер.
Я чекав на це, але все одно мене вразило, що припущення підтверджуються.
— Кілька осіб пам’ятають, як бачили її в пабі на барбекю, але ми досі не можемо знайти когось, хто бачив її після цього, — продовжив Маккензі. — Це майже два тижні тому. Ми взяли зразки ДНК з тіла та в домі, але результатів доведеться чекати цілий тиждень.
— А відбитки пальців?
— Без шансів. Ми навіть не можемо сказати, чи вони зникли через розкладання тіла, чи їх навмисно видалили.
— Записи дантиста тоді.
Він похитав головою:
— Недостатньо зубів лишилося, щоб перевірити збіг.
— Їх вибили?
— Може. Чи то навмисно, щоб запобігти ідентифікації тіла, чи то внаслідок тілесних ушкоджень. Ми ще не знаємо.
Я потер очі:
— Отже, це однозначно вбивство?
— О так, її було вбито, досить упевнено можна сказати, — похмуро відповів він. — Тіло дуже сильно розкладене, щоб дізнатися, чи відбулося сексуальне насильство, але можемо припустити, що так. А потім її вбили.
— Як?
Не відповідаючи, він вийняв великий конверт зі своєї теки та кинув мені на письмовий стіл. Висунулися яскраві краї фотографій. Рука потяглася до них ще до того, як я усвідомив, що роблю.
Я відштовхнув конверт.
— Ні, дякую.
— Гадав, ви схочете побачити самі.
— Я вже сказав вам: не можу допомогти.
— Не можете чи не хочете?
Я похитав головою:
— Вибачте.
Він ще пороздивлявся мене, потім різко встав.
— Дякую, що приділили мені час, докторе Гантер, — у голосі його бринів лід.
— Ви забули, — я простягнув йому конверт.
— Залиште собі. Може, схочете поглянути пізніше.
Він вийшов. Я так і тримав конверт, залишалося тільки висипати фотографії. Натомість я витяг шухляду та кинув конверт усередину. Засунув шухляду й сказав Дженіс запросити наступного пацієнта.
Але присутність конверта давалася взнаки весь ранок. Він дошкуляв мені під час розмов, під час огляду пацієнтів. Після того як останній хворий зачинив за собою двері, я намагався зосередитися на впорядкуванні робочих нотаток. Вони закінчилися. Я відійшов і втупився у французьке вікно. Два виклики додому. Потім вечір на самоті з собою. Якби хоч невеликий вітерець, можна було б вийти човном на озеро. Але за такої погоди я просто застрягну в повному штилі на воді, як застряг зараз на тверді.