То був Генрі.
— Дженіс сказала, що приїздила поліція. Місцеві знову згадали содомський гріх?
— Це щодо вчорашніх подій.
— А, — він уже не кепкував, — проблеми?
— Та ні.
Це не назвеш чистою правдою. Я почувався ніяково, приховуючи щось від Генрі, але він досі не знав усіх деталей мого минулого. Він знав, що колись я працював антропологом, а це досить широке поле діяльності, де зарито багато гріхів. Судово-медичний аспект моєї роботи та участь в кримінальних розслідуваннях я тримав при собі. Не хотів тоді розповідати про це.
І зараз не хотів.
Його увагу привернули фотографії, що лежали на столі. Стіл стояв досить далеко, деталі було важко роздивитися, але я відчув, що його це все одно зачепило. Мій партнер здійняв брови, я сховав фото в конверт.
— Поговоримо про це пізніше? — попросив я.
— Звісно. Не хотів втручатися.
— Ви й не втрутилися. Просто… є кілька речей, які мені потрібно обміркувати просто зараз.
— З вами все гаразд? Ви якийсь трохи… заклопотаний.
— Ні, все нормально.
Він кивнув, але залишався занепокоєним.
— Може, якось вийдемо на човні? Трішки фізичних вправ не завадить.
Хоча Генрі потребував допомоги, щоб залазити в човен і вилазити з нього, інвалідність не заважала йому веслувати чи ходити під вітрилом, коли він вже сидів у човні.
— Домовились. Але дайте мені кілька днів.
Я відчув: він хотів запитати ще про щось, але вирішив не продовжувати. Він рушив до дверей.
— Кажіть, коли що. Ви знаєте, де мене знайти.
Коли він пішов, я відкинувся в кріслі й заплющив очі. Я не хотів цього. Та й ніхто не хотів. Найменше — мертва жінка. Я думав про фотографії, які щойно бачив, і усвідомив, що, так само як і в неї, вибору в мене немає.
Разом з фотографіями Маккензі залишив свою візитівку. Мені не вдалося додзвонитися до нього за жодним з телефонів, ані в офіс, ані на мобільний. Я залишив на обох номерах повідомлення з проханням перетелефонувати мені та відключився. Не сказати, що, прийнявши рішення, я почувався краще, але якийсь тягар ніби впав з мене.
Після цього залишилося проїхатися за викликами. Тільки два, нічого серйозного: дитина зі свинкою та прикутий до ліжка літній чоловік, який відмовлявся їсти. Закінчив я десь близько обіду. Вже повертався, міркуючи, куди краще поїхати — додому чи в паб, — коли задзвонив телефон.
Я схопив його, але це була лише Дженіс, яка повідомила, що телефонували зі школи. Вони стурбовані поведінкою Сема Єйтса, чи можу я його побачити? Я сказав, що приїду. Був радий зробити щось конструктивне, поки чекаю на дзвінок Маккензі.
Присутність офіцерів поліції на вулицях Менема стала сумним нагадуванням про все, що сталося. Уніформи разюче контрастували з радісними квітами, що буяли на церковному дворі та прилеглій галявині, у всьому селищі відчувалося мовчазне, але явне збудження. Проте школа була — принаймні здавалася — нормальною. Хоча старші діти мусили діставатися до найближчої середньої школи за п’ять миль, Менем досі мав свою початкову. Нею слугувала колишня каплиця, її гамірний ігровий майданчик сяяв барвами в яскравому сонячному світлі. До літніх канікул залишався останній тиждень семестру, й це відчуття наче додавало особливої сили звичайній пообідній метушні. Дівчинка ледь не перечепилася через мене, вивертаючись від подружки, що її наздоганяла. Вони захихотіли й побігли далі, зайняті грою, мабуть, і не помітили мене.
Зайшовши до шкільного офісу, я відчув знайому порожнечу. Бетті, секретарка, щиро всміхнулася, коли я постукав та відчинив двері.
— Привіт. Ви до Сема?
Мініатюрна жінка, з теплим виразом обличчя, прожила в селищі все життя. Ніколи не виходила заміж, мешкала з братом та дбала про школяриків, як про свою велику родину.
— Як він? — запитав я.
Вона зморщила носа:
— Трохи сумний. Він тут, у медпункті.
«Медпункт» — то була дуже гучна назва для кімнатки з раковиною, кушеткою та шафкою з засобами першої допомоги. Сем сидів на кушетці, звісивши голову й теліпаючи ногами. Він змарнів — здавалося, зараз розплачеться.
Поруч із хлопчиком сиділа молода жінка, щось м’яко примовляла та роздивлялася з ним картинки в книжці. Коли я ввійшов, вона перервала розмову і з полегшенням глянула на мене.
— Привіт, я доктор Гантер, — сказав я і всміхнувся до хлопця. — Як справи, Семе?
— Він трохи стомився, — відповіла за малого жінка. — Мабуть, сни погані наснилися минулої ночі. Так, Семе?