Вона говорила, ніби все в нормі, спокійно й поблажливо. Я зрозумів, що це вчителька Сема, — не бачив її раніше, акцент надто легкий як для місцевої мешканки. Сем вперся підборіддям в груди. Я присів біля нього навпочіпки, щоб бути на рівні його очей.
— Це правда, Семе? Які жахіття? — Після того як побачив фотографії, я міг собі їх уявити. Він так і тримав голову опущеною, нічого не казав. — Ок, нумо тебе оглянемо.
Я не чекав, що будуть якісь фізичні ушкодження, їх і не було. Температура трішки підвищена, це і все. Я скуйовдив йому волосся та став на ноги.
— Міцний, мов бичок. Побудеш сам, поки я з учителькою перебалакаю?
— Ні! — запанікував малий.
Вона заспокійливо усміхнулася до нього:
— Все гаразд, ми будемо тут, поблизу. Я навіть дверей не зачинятиму й одразу повернуся. Ок?
Вона дала йому книжку. Подумавши секунду, хлопчик похмуро взяв її. Я пройшов за вчителькою в коридор. Та лишила двері відчиненими, як і обіцяла, але стала на відстані, щоб він нас не почув.
— Вибачте, що довелося вас викликати. Я не знала, що робити, — сказала вона тихенько. — В нього справжня істерика була. Зовсім на нього не схоже.
Я знову подумав про фотографії.
— Ви ж, напевно, чули, що вчора сталося?
Вона скривилася:
— Всі чули. Біда. І всі діти хочуть розпитати про це. Я розумію, що для нього це занадто.
— Послали за батьками?
— Намагалася. Не могла додзвонитися за жодним з контактних номерів, які в нас є, — вона знизала плечима, ніби вибачаючись. — Тому й подумала, що краще викликати вас. Я справді за нього хвилююся.
Я бачив, що так і є. На мій погляд, їй було близько тридцяти. Коротке біляве волосся мало природний вигляд, але було на кілька відтінків світліше за брови, які тривожно викривилися. Обличчя трішки поцятковане ластовинням, що ховалося під легкою засмагою.
— Він пережив дуже важкий шок. Я б його вдома потримав, щоб отямився, — запропонував я.
— Бідний Сем. І то просто перед канікулами, все так добре було, — вона кинула погляд на прочинені двері. — Як гадаєте, може, його звозити на консультацію?
Я про це міркував. Якщо не стане краще за день-два, я б його направив. Але я сам пройшов цей шлях і знав, що коли тобі колупають рану, то вона від цього ще більш кровить. Не дуже сучасний погляд, але я б краще дав Сему можливість одужати самостійно.
— Побачимо, як воно піде. До кінця тижня він, може, знову буде бігати.
— Сподіваюся.
— Я гадаю, найкраще зараз завезти його додому, — підказав я. — Ви до школи його брата не телефонували? Вони можуть знати, як зв’язатися з батьками.
— Ні, ніхто навіть не подумав, — вона мало не розсердилася на себе.
— Хтось може з ним посидіти, доки вони приїдуть?
— Я посиджу. Мене підмінять у класі, — очі в неї розширилися. — Ой, вибачте. Я ж не сказала! Я його вчителька.
Я всміхнувся:
— Я трохи здогадався.
— Боже, я навіть не назвалася, правда? — вона розчервонілася, й ластовиння стало виразнішим, — Дженні. Дженні Геммонд.
Вона сором’язливо простягла руку, теплу, суху. Я пригадав, що чув, ніби нова вчителька стала до роботи цього року, але побачив її вперше. Чи думав, що вперше.
— Я часом вас бачила в «Ягняті», кілька разів, мабуть, — сказала вона.
— Цілком можливо. В нас тут трохи обмежене нічне життя.
Вона засміялася:
— Я помітила. Отже, ви саме тому сюди й приїхали, так? Утекти від усього.
Мабуть, моє обличчя мене видало.
— Вибачте, ви говорите не як місцевий, от я й подумала…
— Все гаразд. Не місцевий.
Вона трішки розслабилася:
— Певно, я краще знов піду до Сема.
Я повернувся разом з нею, щоб попрощатися з малим і переконатися, що він не потребує заспокійливого. Заїду до нього ввечері, скажу матері не пускати його до школи ці кілька днів, поки свіжі спогади про побачене не затягнуться достатньою мірою, щоб дотепи однокласників не могли більш ятрити рану.
Я вже сів у свій лендровер, коли задзвонив телефон. Цього разу то був Маккензі.
— Ви залишили повідомлення, — почав він прямо.
Я говорив швидко, поспішаючи вимовити потрібні слова:
— Я допоможу ідентифікувати тіло. Але це все. Я не буду долучатися до розслідування. Ок?
— Як бажаєте, — в його голосі не чутно було особливої чемності, але й моя пропозиція чемною не була. — І як ви збираєтеся все це здійснити?
— Мені потрібно оглянути місце, де вони знайшли тіло.
— Його вже забрали до моргу, але можу зустрітися там з вами за годину…
— Ні, мені треба бачити не саме тіло. Тільки місце, де його знайшли.