Ми з Маккензі йшли обійстям, на якому, здавалося, не лишилося нічого від присутності Саллі.
— До кіз приїхав ветеринар, — сказав Маккензі. — Половина вже мертві, ще кількох він мусив приспати, але він каже, взагалі диво, що хоч деякі вижили. Ще б день-два, й була б їм клямка. Кози — тварюки витривалі, але він вважає, що мало проминути не менше двох тижнів без води та їжі, щоб вони дійшли до такого стану.
Територія за будинком, де я знайшов собаку, була обмежена стрічками, але відрізнялася від того, якою я її побачив. Собаку забирати ніхто особливо не поспішав, хоча команда експертів уже закінчила роботу або в них знайшлися нагальніші об’єкти для дослідження. Маккензі відійшов та кинув у рот м’ятного льодяника, я присів навпочіпки біля тіла. Воно тепер зовні стало меншим, ніж я пам’ятав, і це не було грою пам’яті: до цього часу розпад уже вів майже видиму оку війну на виснаження з тим, що лишилося від тіла.
Колись пишне хутро вводило в оману, приховуючи той факт, що пса було знищено майже до кісток. Залишалися сухожилля та хрящі, як-от відкрита трахея, оголена через рану в горлі. Але навряд чи залишилися бодай якісь м’які тканини. Я потикав паличкою землю навколо, заглянув у порожні очниці та випростався.
— Ну що? — запитав Маккензі.
— Важко сказати. Треба брати до уваги меншу вагу тіла. Окрім того, хутро могло вплинути на швидкість розкладу. Я не певен, як саме. Єдина порівняльна робота, яку я проводив з тваринами, була на свинях, а в них тільки щетина, а не хутро. Але я гадаю, воно мало б ускладнити комахам шлях для відкладання яєць, окрім відкритих ран. Тобто процес, імовірно, йшов повільніше.
Я говорив більш до себе, ніж до нього, поспішно пробираючись крізь павутиння пам’яті, риючись у знаннях, які досі дрімали десь у запасниках.
— До відкритих м’яких тканин дісталися тварини. Ось бачите, тут, навколо очниць? Кістка підгризена. Надто дрібні сліди для лисиць, тож це скоріш гризуни чи птахи. Це, ймовірно, сталося майже одразу, оскільки, коли тканина загниває, вони її не чіпають. Але це означає меншу кількість м’яких тканин та меншу активність комах. Окрім того, тутешній ґрунт значно сухіший, ніж на болоті, де знайшли жінку. — Я навіть сам для себе не міг назвати її Саллі Палмер. — Тому воно все наче висохле. На цій спеці, за відсутності зволоження, тіло майже муміфікувалося. Це змінює процеси розпаду.
— Отже, ви не можете сказати, як довго вона мертва? — припустив Маккензі.
— Я нічого не знаю. Просто вказую на те, що тут багато відмінностей. Я можу сказати вам, що думаю, але майте на увазі: це тільки попередні припущення. Не можна отримати точні й негайні відповіді з короткого огляду.
— Але?..
— Ну, тут немає порожніх коконів лялечок, але деякі з них мають вигляд такий, що готові викльовуватися. Вони темніші, ніж ті, яких ми знайшли навколо тіла. Тобто, вочевидь, старші. — Я вказав на відкриту рану в горлі собаки. На землі, в траві навколо, повзало кілька чорних блискучих членистоногих. — Тут є ще кілька жуків. Небагато, але вони зазвичай з’являються пізніше. Мухи та личинки — це перша хвиля. А коли розпад прогресує, баланс змінюється. Менше личинок, більше жуків.
Маккензі нахмурився.
— А біля Саллі Палмер жуків знайшли?
— Я не бачив. Але жуки не такий надійний показник, як личинки. І, як я вже сказав, є інші змінні величини, які варто враховувати.
— Слухайте, я не прошу вас свідчити під присягою. Просто запитую, чи є у вас якесь припущення, як довго ця клята тварюка мертва.
— Дуже грубо, — я подивився на рештки хутра й кісток, — від дванадцяти до чотирнадцяти днів.
Він пожував губу, дивлячись спідлоба.
— Отже, її вбили раніше.
— Це моє припущення. Порівняно з тим, що я побачив учора, розкладення тут на три-чотири дні випереджає. Плюс-мінус доба, відколи воно лежить тут, але все одно залишається близько трьох днів. Та я підкреслюю, що на цій стадії це лише припущення.
Він замислено дивився на мене:
— Ви думаєте, що можете помилитися?
Я вагався. Але він просив про пораду, а не вдавану скромність.
— Ні.
Він зітхнув:
— Холера.
В інспектора задзвонив мобільний. Він відстебнув його з ременя та відійшов, щоб відповісти. Я залишився біля тіла собаки, ретельно його оглядав у пошуках бодай чогось, що могло б змінити мою думку. Нічого. Я нахилився, ближче придивився до горла. Хрящі зберігаються довше за м’які тканини, але тварини побували й тут, пожували краї. Все одно було очевидно, що це поріз, а не укус. Я вийняв з кишені ліхтарик, зазначив собі не забути продезінфікувати його перед тим, як оглядати горло моїх пацієнтів, та посвітив усередину. Розріз ішов уздовж усіх шийних хребців. Я посвітив уздовж блідої лінії, продряпаної на кістці. Це не зуби тварини. Лезо зайшло так глибоко, що врізалося в хребет.