Напівприхований коренем дерева, лежав секундомір Лін.
Чоловік підняв його, оглянув розірваний ремінь і розбитий циферблат. Страх перейшов у паніку, Маркус роззирався, шукаючи ще якісь ознаки, що вона була тут. Нічого. Принаймні нічого такого, що він може зараз розпізнати. Маркус побачив грубий дерев’яний кілок, вбитий у землю поблизу, й не зрозумів, що воно таке. Лише за кілька годин експерти зі слідчої групи підтвердять, що це залишки пастки і що на стежці виявлено кілька крапель крові Лін.
Але жодного сліду Лін самої.
8
Здавалося, все селище піднялося на пошуки. За інших обставин або за інших часів мешканці вирішили б, що Лін Меткалф просто втекла. Ну так, вони з Маркусом жили душа в душу, всі з цим погоджувались. Але хто там його зна. Та саме зараз, одразу за вбивством іншої жінки, її зникнення набуло іншого, зловісного відтінку. І коли поліція зосередила зусилля на лісі й території, де Лін зазвичай бігала, практично кожен, здатний долучитися до пошуків, прагнув хоч якось допомогти.
Був чудовий літній вечір. Сонце спускалося до обрію, небом ширяли ластівки, в атмосфері відчувалося навіть щось від сільського свята: панувало рідкісне відчуття спільності та рішучості. Але причину того, чому всі опинилися в цьому місці, викинути з голови було неможливо. І разом із цими думками ставав очевидним ще один огидний факт.
Той, хто це зробив, був свій, з Менема.
Не мало сенсу звинувачувати чужинця. Все. Нещасним випадком це теж не могло бути, і, звісно, це ніякий не збіг, що обидві жінки з одного селища. Ніхто не вірив, що чужинець міг або крутитися в околицях після вбивства Саллі Палмер, або повернутися, щоб знайти ще одну жертву. А це означало: той, хто закатував до смерті одну жінку та протягнув дріт через стежку, створюючи пастку для другої, — місцевий. Залишався крихітний шанс, що це хтось із сусіднього села, але тоді поставало питання, чому саме Менем обрано місцем обох нападів. Інша можливість здавалася водночас і більш імовірною, і страшнішою: ми знали не тільки обох жінок, але й тварюку, відповідальну за обидва злочини.
Це усвідомлення вкорінювалося, коли люди вирушили на пошуки Лін Меткалф. І хоча воно ще не розквітло, з’явилися перші пагони. Воно виявлялося в невеличкій дистанції, в реакції людей одне на одного. Кожен чув про випадки, коли вбивця брав участь у пошуках жертви, публічно засуджував злочин, співчував загиблим, навіть проливав крокодилячі сльози — а кров ще не висохла на його руках, а останні крики й благання відлунювали в його нутрі. І хоча в Менемі зараз люди всією громадою ворушили зарості трави та заглядали під кущі, підозри вже підривали їхню солідарність ізсередини.
Я теж приєднався до пошуків, закінчивши ранковий прийом пацієнтів. Організаційним центром слугував трейлер поліції, поставлений максимально близько до тієї частини лісу, де Маркус Меткалф знайшов секундомір дружини. Основні події відбувалися на околиці селища, і майже на чверть милі обабіч цього місця під живоплотом стояли машини шукачів. Дехто прийшов сюди свідомо, але більшість підтяглася, приваблена загальною бурхливою діяльністю. Прибуло й кілька журналістів, але тільки з місцевої преси. Наразі національні газети ще не смакували цієї історії або, може, вважали, що одна вбита жінка та друга, можливо, викрадена, не так уже й варті розголосу в пресі. Незабаром це зміниться, але поки що Менем мав змогу робити свою справу, залишаючись у тіні уваги широкого загалу.
Поліція встановила стіл для координації громадських пошуків. Це здебільшого було зроблено для заспокоєння громади: дати людям відчуття, що вони щось роблять, і підстрахуватися, щоб волонтери не втрутилися в роботу команди професіоналів. Але місцевість навколо Менема залишалася такою необжитою, що перекрити її пошуками виявилося неможливим. Пошуковці поглиналися простором, наче вода губкою, навіть не торкнувшись прихованих ним таємниць.
Я побачив Маркуса Меткалфа біля купки чоловіків, трішки на відстані від них. М’язистий, без виразних «спортивних» форм, як і більшість тих, хто працює фізично, кучма білявого волосся — за звичайних обставин його обличчя було б приємним та доброзичливим. Зараз видно було, який він виснажений, жовтувата блідість проступала на засмаглому лиці. Біля нього чатував Скарсдейл — преподобний нарешті знайшов ситуацію, що пасувала суворості його чола. Я подумав: варто підійти, висловити… що? Співчуття? Жаль? Але мені завадила порожнеча, яку відчуваю в такі моменти я сам, те, якими порожніми лунають будь-які слова. Мені пригадалося, як мало цінував я незграбні спроби чужих людей, що опинилися тоді поблизу мене. Отже, може, йому краще буде під опікою преподобного, подумав я та й попрямував до столу поліції, щоб запитати, куди мені йти.