Воно не дуже-то скидалося на гарненьку поштівку. Надто побите довгим життям, надто розтягнуте, щоб відповідати хрестоматійному образу мальовничого англійського села. На околиці скупчилися довоєнні будинки, які далі поступалися обмурованим кременевими уламками кам’яним котеджам. Що більше я наближався до серця селища, то старшими ставали будинки, кожен крок занурював мене в історію. Лискучі від мряки стіни тулились одна до одної, порожні вікна відблискували на мене з безтямною підозріливістю.
Тепер уздовж дороги тяглися зачинені крамниці, за якими у вологих сутінках виднілося ще кілька будинків. Я проминув школу, паб і вийшов у центр. Клумба посеред зеленої галявини палала нарцисами. Яскраво-жовті барви вражали око на тлі сепії навколишнього світу, квіти ніби кивали дощу. Над галявиною розкинув чорні голі гілки велетенський старий каштан. За ним, оточена похиленими, вкритими мохом надгробками, розташувалася церква норманської доби, вежу якої я й побачив з дороги. Подібно до старших котеджів, стіни храму були інкрустовані кременем, твердими камінцями завбільшки з кулак, непідвладними впливу стихій. Проте м’яке вапно поміж ними вже вивітрилось і зносилось, а церковні двері й вікна покривилися, бо ґрунт, на якому стояла споруда, посунувся з плином століть.
Я зупинився. Побачив, що далі дорога впирається в інші будинки. Вочевидь, все, що можна було знайти в Менемі, я вже побачив. У деяких вікнах світилося, але інших ознак життя не було помітно. Стоячи під дощем, я вагався, куди йти далі. Почув якийсь шум та побачив двох садівників, які порались у церковному дворі. Не помічаючи дощу й того, що день згасає, вони гребли й прибирали траву навколо старих надгробних каменів. Я наблизився, але вони продовжили працювати, не звертаючи на мене уваги.
— Не підкажете, як дістатися до будинку лікаря? — запитав я, відчуваючи, як вода краплями стікає по обличчю.
Обидва зупинилися й подивилися на мене. Такі подібні, попри різницю у віці — вочевидь були дідом і онуком. З однакових безтурботних, байдужих облич на мене дивились однакові синьо-волошкові очі. Старший махнув рукою в бік вузького провулка, обсадженого деревами, на далекому кінці центрального майдану:
— Та прямо онде тудой.
Його акцент ще раз підтвердив, що я вже не в Лондоні. Мішанина з голосних лунала незвично для моїх міських вух. Я подякував, та вони вже знову взялися до роботи. Повернув у провулок. Звук дощу підсилювався, краплини стукотіли по гілках, навислих над дорогою. Невдовзі я дістався широкої брами, що перекривала початок вузької під’їзної доріжки. На одному зі стовпчиків брами було закріплено вивіску: «Дім на бе´резі». Під нею латунна табличка повідомляла: «Доктор Г. Мейтленд». Обрамлена тисами доріжка вела через доглянутий сад на пагорб та спускалася до подвір’я імпозантного будинку в георгіанському стилі. Я обшкріб бруд із черевиків на старій кованій решітці, встановленій перед парадними дверима, підняв важкий дверний молоток і гучно постукав. Збирався вже стукати знову, коли двері відчинилися.
На мене дивилася огрядна жінка середнього віку з бездоганно прибраним темно-сивим волоссям.
— Слухаю вас.
— Я хотів би побачити доктора Мейтленда.
Вона насупилася.
— Амбулаторію зачинено. На жаль, доктор наразі не виходить на виклики додому.
— Ні, я мав на увазі, що він мене чекає.
Вона не відповіла. Я почав усвідомлювати, яким замурзаним здаюся після годинної прогулянки під дощем.
— Я тут за оголошенням. Девід Гантер.
Її обличчя посвітлішало.
— О, перепрошую! Не зрозуміла. Я думала… Заходьте, будь ласка. — Жінка відступила, пропускаючи мене в дім. — Боже милий, ви ж наскрізь промокли. Всю дорогу пішки йшли?
— Від станції.
— Від самої залізниці? Але ж це кілька миль! — Вона допомогла мені зняти пальто. — Чого ж не зателефонували, щоб вас підвезли?
Я не відповів. Направду, мені це й на думку не спало.
— Проходьте до вітальні. Там камін горить. Ні, залиште валізу, — говорила вона, вішаючи моє пальто. Усміхнулася. Вперше я помітив напруження в її обличчі. Те, що сприймалося як відчуженість, виявилося звичайною втомою. — Ніхто її звідси не вкраде.
Вона провела мене до великої кімнати, оздобленої дерев’яними панелями. Перед каміном розташувалося шкіряне честерфілдське крісло поважного віку, в каміні палали дрова. На підлозі — перський килим, старий, але ще прекрасний. Навколо — голі дерев’яні дошки, відполіровані до глибокого бурштинового відтінку. Кімната привітно пахла сосною й вогнищем.