Жива. Боже, невже це можливо? І якщо так, то як довго вона протримається? Я сказав собі, що зробив усе можливе, надав поліції стільки відомостей, скільки від мене можна було очікувати. Але це дешеві виправдання.
Я зрозумів, що Бен на мене дивиться.
— Перепрошую?
— Я питаю, чи ти в порядку? Якийсь розгублений.
— Та день такий.
— Що так, то так, — його обличчя кисло скривилося, коли він поглянув на двері, — а як подумаєш, що може бути гірше…
Я обернувся й побачив преподобного Скарсдейла, який зайшов і затулив світло. З суворим обличчям священник наблизився до бару, всі розмови згасли.
— Цей, мабуть, не випити прийшов, — пробурмотів Бен.
Скарсдейл прокашлявся:
— Джентльмени! — Його очі несхвально ковзнули по кількох жіночих обличчях у пабі, але він не дав собі клопоту звертатися до них. — Я подумав, вам слід знати, що завтра ввечері я проводитиму молитовне служіння за Лін Меткалф і Саллі Палмер.
Його сухий баритон без зусиль заповнив простір.
— Я впевнений, що кожен з вас, — він обвів поглядом паб, — кожен з вас буде присутній завтра ввечері, щоб засвідчити свою пошану померлим та підтримати живих. — Він натягнуто кивнув. — Дякую.
На шляху до дверей священник зупинився переді мною. Навіть улітку від нього відгонило цвіллю. Я помітив білий порох лупи на чорному сукні його піджака, запах засобу від молі в диханні.
— Вірю, що й вас побачу, докторе Гантер.
— Як дозволять пацієнти.
— Я впевнений: ніхто не буде таким егоїстичним, щоб завадити вашому обов’язку.
Що він має на увазі?
Він обдарував мене недоброю посмішкою.
— До того ж, я гадаю, більшість із ваших пацієнтів будуть у церкві. Трагедії об’єднують громади на кшталт нашої. Ви з міста, можливо, для вас це незвичне. Але нам відомо, в чому полягають наші пріоритети.
Останній короткий кивок, і він пішов.
— Ось іде справжній християнин, — констатував Бен. Він здійняв порожній кухоль, який у його великій руці скидався на пів пінти. — Ну, ще по одній?
Я відмовився. Поява Скарсдейла настрою мені не підняла. Я вже збирався допити пиво й піти додому, коли хтось позаду мене промовив:
— Докторе Гантер?
Це була та молода вчителька, з якою ми зустрілися напередодні в школі. Її усмішка згасла, коли дівчина побачила моє похмуре обличчя.
— Вибачте, не хотіла докучати…
— Ні, все гаразд. Тобто, ви не…
— Я вчителька Сема. Ми бачилися вчора, пригадуєте? — мовила вона невпевнено.
Зазвичай я погано пам’ятаю імена, але тут згадав одразу. Дженні. Дженні Геммонд.
— Звісно. Як він?
— Ок. Мабуть. Тобто сьогодні він до школи не прийшов. Але коли мама забирала його вчора, вже начебто було краще.
Я збирався заїхати глянути на нього, але інші справи перебили.
— Впевнений, що в нього все буде добре. Нічого, якщо він не походить зараз до школи?
— О ні, зовсім ні. Я просто подумала… ви знаєте… вирішила привітатись, от і все.
Вона засоромилася. Я припустив, що вона підійшла запитати про Сема. Тільки згодом до мене дійшло, що це міг бути звичайний дружній жест.
— Ви тут з іншими вчителями? — запитав я.
— Ні, сама. Пішла на пошуки, а потім… моя сусідка десь ходить, от і мені не хотілося сидіти вдома самій, розумієте?
Я розумів. Ми трохи помовчали.
— Можу я вас пригостити? — запитав я саме тоді, як вона сказала:
— Добре, побачимося.
Ми зніяковіло розсміялися.
— Що будете?
— Та ні, нічого, правда.
— Я саме збирався повторити, — промимрив я, усвідомлюючи, що тримаю напівповний кухоль. Сподіваюся, вона не помітила.
— Тоді пляшку «Бекс», дякую.
Бен саме отримував свій напій, коли я нахилився до бару:
— Передумав? Дозволь мені, ось, — він поліз до кишені.
— Ні, все гаразд. Тут я пригощаю.
Він глянув мені за спину. Рот розтягнувся в усмішці.
— Все чесно. Побачимось.
Я кивнув, усвідомлюючи, що обличчя палає. Поки мене обслужили, я допив своє пиво. Замовив собі ще одне та поніс напої туди, де стояла Дженні.
— Будьмо. — Вона підняла пляшку в короткому тості й відпила. — Я знаю, що господар не любить, коли тут п’ють з горла, але з кухля воно геть інакше смакує.
— І посуду менше мити, то ви йому просто послугу робите.
— Треба запам’ятати на той випадок, якщо він знову мені казатиме. — Вона посерйознішала. — Просто не можу повірити в те, що сталося. Так жахливо, правда? Вони обидві місцеві? Я думала, що в таких селищах має бути безпечно.