— Ви саме тому переїхали сюди?
Я не хотів допитуватись, але так вийшло. Вона дивилася вниз на пляшку в руках.
— Скажімо так: я стомилася від життя в місті.
— Де ви жили?
— В Норвічі.
Вона почала обдирати етикетку з пляшки. Потім ніби зрозуміла, що робить. Припинила. Повеселішала, всміхнулася до мене.
— Ну а ви? Ми вже з’ясували, що ви теж не місцевий.
— Я з Лондона.
— То що змусило вас переїхати до Менема? Яскраві вогні та мерехтливе нічне життя?
— Щось таке. — Я побачив, що вона чекає на докладнішу розповідь. — Приблизно як і вас, гадаю. Хотілося змін.
— Так, еге ж, саме так. — Вона всміхнулася. — Але мені тут подобається. Я звикла жити в цій глушині. Знаєте, тихо і все таке. Ні машин, ні натовпів.
— Ні кінотеатрів.
— Ні барів.
— Ні магазинів.
Ми всміхались одне одному.
— То ви тут вже скільки? — запитала вона.
— Три роки.
— І скільки часу треба, щоб вас почали сприймати як свого?
— Я досі над цим працюю. Років через десять мене сприйматимуть як постійного відвідувача. Найбільш прогресивні мешканці, звісно.
— Не кажіть цього. Я тут лише пів року.
— Тоді ви ще туристка.
Вона засміялась, але не встигла нічого сказати: біля дверей сталося якесь сум’яття.
— Де лікар? — запитав хтось. — Він тут?
Я проштовхався вперед і побачив, що до пабу ввели, точніше, майже внесли чоловіка. Обличчя перекошене від болю. Я впізнав Скотта Бреннера, одного з багатодітної родини, яка мешкала в занедбаному домі на околиці Менема. Черевик і низ штанини в нього налилися кров’ю.
— Посадіть його. Легенько, — наказав я, коли його підвели до стільця. — Що сталося?
— Потрапив у пастку. Ми прямували до клініки, аж тут побачили ваш лендровер біля дверей.
Говорив його брат Карл. Бреннери дуже тримались один одного — начебто робітники на фермах, але й браконьєрством не погребують. Карл був старший, жилавий, вибуховий — звільняючи ногу Скотта з просякнутих кров’ю джинсів, я зловив себе на нехристиянській думці, що пригода сталася не з тим братом. Потім побачив ушкодження.
— Ви на машині? — запитав я його брата.
— А ви думаєте, ми сюди пішки пхалися?
— Добре. Бо його треба до лікарні.
Карл вилаявся.
— А ви тако самі не можете його підлатати?
— Я можу зробити тимчасову перев’язку і все. Тут треба більше, ніж я можу зробити.
— Без ноги залишуся? — видихнув Скотт.
— Ні, але найближчим часом бігати багато не вийде, — я говорив упевнено, але не відчував цього. Я вважав, що пораненого треба завезти до амбулаторії, але побачив, що його й так багато сьогодні тягали. — У мене на задньому сидінні під ковдрою в лендровері аптечка першої допомоги. Хто принесе?
— Я, — відгукнувся Бен.
Я дав йому ключі. Коли він вийшов, я попросив води та чисті рушники й почав вимочувати кров навколо рани.
— А що то була за пастка?
— Дротяна петля, — сказав Карл. — Затягується, коли хтось потрапляє туди ногою. Може перерізати до кістки.
Так і вийшло.
— А де ви ходили?
Скотт, намагаючись не дивитися на мої маніпуляції, відповів:
— За далеким кінцем болота, біля старого вітряка…
— Ми шукали Лін, — втрутився Карл, переглядаючись із братом.
У мене щодо цього були сумніви. Я знав, про що вони говорили. Подібно до більшості вітряків на Бродз, той, що стояв біля Менема, слугував помпою з вітряним приводом, яка відкачувала воду з боліт. Його занедбали десятки років тому, зараз він стояв порожній, мов панцир, з якого виліз равлик. Та місцина вважалася пусткою навіть за стандартами Менема, але слугувала ідеальним місцем для кожного, хто хотів би полювати чи ставити пастки на тварин далеко від пильних очей. Знаючи репутацію Бреннерів, я гадав, що ймовірнішою причиною їхнього там перебування в таку пору була саме ця, а не почуття громадського обов’язку. Витираючи кров із рани, я міркував, чи вони не втрапили до однієї з власних пасток.
— Це не наша, — сказав Скотт, немов читаючи мої думки.
— Скотте! — перебив його брат.
— Не наша! Була захована під травою на стежці. І то завелика для кроля чи косулі.
Цю заяву зустріли мовчанням. Хоча поліція ще цього не підтвердила, всі вже чули, що в лісі на стежці, де зникла Лін, були знайдені рештки дротяної пастки.
Бен повернувся з аптечкою. Я продезінфікував та перебинтував рану, наскільки було можливо в цих умовах.
— Тримайте ногу піднятою та завезіть його до пункту невідкладної допомоги якнайшвидше, — сказав я Карлу.