Він грубо підняв брата на ноги й, підтримуючи, витяг за двері. Помивши руки, я повернувся до Дженні, яка стерегла моє пиво.
— Він одужає? — запитала вона.
— Залежить від того, наскільки ушкоджене сухожилля. Якщо пощастить, залишиться невелика кульгавість.
Вона похитала головою:
— Боже, що за день!
Бен підійшов та віддав мені ключі.
— Тобі це знадобиться.
— Дякую.
— То що ти думаєш? Гадаєш, воно може бути пов’язане з тим, що трапилося з Лін?
— Чому б це? — запитала Дженні.
Він, здається, не був певний, що відповісти. Я зрозумів, що вони не знайомі.
— Бене, це Дженні. Вона вчителька зі школи.
Він сприйняв це як схвалення для продовження розмови.
— Бо надто схожі два випадки як для збігу. Не те щоб я симпатизував комусь із Бреннерів, браконьєрів сра… — він замовк і глянув на Дженні. — Так чи так, дай Боже, щоб так і було. Збіг.
— Не розумію.
Бен подивився на мене, але я не збирався продовжувати.
— Бо інакше це означає, що це хтось із місцевих. Із селища.
— Ви не знаєте цього напевно, — заперечила Дженні.
Обличчя його свідчило про інше, але він був надто чемним, щоб заперечувати.
— Що ж, побачимо. І на цій ноті, гадаю, нам час розпрощатися.
Він осушив свій кухоль та попрямував до дверей. Наче випадково згадавши щось, він обернувся до Дженні:
— Ви ж, мабуть, машиною?
— Ні, а що?
— Просто зараз іти додому самій — не дуже хороша ідея, от і все.
Бен кинув погляд на мене, я натяк зрозумів, він вийшов. Дженні сиділа, непевно усміхаючись.
— Ви думаєте, все так погано?
— Сподіваюся, що ні. Але, вважаю, він має рацію.
Вона недовірливо похитала головою:
— Я просто не вірю. Два дні тому це було найспокійніше місце на планеті!
Два дні тому Саллі Палмер була вже мертва, а тварюка, відповідальна за це, мабуть, поглядала на Лін Меткалф. Але цього я не сказав.
— Є ще хтось, із ким ви підете додому? — запитав я.
— Чесно кажучи, ні. Але я нормально дійду. Я можу за себе постояти.
Я не сумнівався. Але під цією бравадою проглядало збентеження.
— Я вас підвезу, — сказав я.
Повернувшись додому, я всівся за столиком у саду. Ніч була тепла, ані вітерцю. Відкинувши голову, я дивився на зірки. Місяць був майже вповні, асиметричний білий диск, оточений гало. Я намагався милуватися його плямистим обрисом, але очі притягло дещо нижче — я дивився на темні тіні лісу за полем. Зазвичай мені подобався цей краєвид, навіть уночі. Але зараз я почувався незатишно, дивлячись на густу, непроникну масу дерев.
Я пішов до будинку, налив собі маленьку порцію віскі, знову вийшов надвір. Перевалило за північ, я знав, що мені треба рано вставати. Але хапався за кожен привід відкласти момент, коли піду спати. Окрім того, мені надто багато питань потрібно було обдумати, щоб почуватися втомленим. Я провів Дженні до маленького котеджу, який вона знімала разом з іншою молодою жінкою. Машину ми вирішили не чіпати. Було тепло, ніч ясніла, жила Дженні за кілька сотень ярдів від пабу. Поки ми йшли, вона розповіла мені трішки про свою роботу, про дітей у її класі. Про минуле життя обмовилася лише раз, згадавши роботу в школі в Норвічі, але дуже швидко проскочила повз цю згадку, поховавши її під бурхливим потоком слів. Я вдав, ніби не помітив. Хоч там що вона намагалася приховати, це була не моя справа.
Поки ми йшли вузьким провулком до її будинку, неподалік раптово загавкала лисиця. Дженні схопила мене за руку.
— Вибачте. — Вона швидко, мов обпеклася, забрала руку. Ніяково засміялася. — Ви, може, подумали, що я вже звикла тут жити, за весь цей час.
Після цього руху нам обом стало ніяково. Ми дійшли до її будинку, вона зупинилася біля хвіртки.
— Що ж. Дякую.
— Немає за що.
Вона ще раз усміхнулася та поспішила додому. Я почекав, доки почув, як повертається замок. Усю дорогу назад до темного селища я відчував потиск її руки на моєму лікті. Відчував і далі. Посьорбував свій напій, пересмикуючись від спогаду, як мене збентежив доторк молодої жінки. Нічого дивного, що вона затихла.
Допив віскі й повернувся в дім. Було якесь питання, що поколювало підсвідомість, турбувало щось, що я ще мав зробити. Подумавши з хвилину, я згадав. Скотт Бреннер. Я не був певний, що брат дозволить йому розповісти поліції про дротяну пастку. Це могло бути нісенітницею, але Маккензі мав про це знати. Я знайшов його картку й набрав мобільний номер. Була майже перша ночі, але я міг залишити голосове повідомлення.