Він відповів одразу:
— Так?
— Це Девід Гантер, — сказав я, заскочений зненацька. — Вибачте, знаю, що пізно. Але я тільки хотів переконатися, що Скотт Бреннер з вами зв’язався.
Я почув його роздратування і втому, він помовчав.
— Який Скотт?
Я розповів йому, що сталося. В його голосі зникла втома.
— Де це було?
— Біля старого вітряка, миля на південь від селища. Ви думаєте, це має стосунок?
Він щось таке буркнув, що я не одразу зрозумів, — вуса зашерхали, коли він витер обличчя.
— О, холера. Ми маємо завтра людям про це повідомити, так чи так, — сказав він. — Двоє моїх офіцерів учора поранились. Один потрапив у дротяну петлю, інший ступив у яму з загостреним кілком, — у його голосі бринів гнів. — Отже, маємо припустити, що той, хто викрав Лін Меткалф, чекав, що ми його шукатимемо.
Цієї ночі не було шоку переходу зі сну в пробудження. Я просто прокинувся, розплющив очі, дивився, як ллється місячне сяйво через вікно. По-перше, я був у ліжку, нічні мандри залишились уві сні. Але пам’ять підказувала яскраві картини: я блукав з кімнати в кімнату.
Щоразу було те саме місце. Дім, якого я ніколи не бачив наяву, місце, про існування якого не знав, хоча й почувався тут як удома. У ньому були Кара з Алісою, живі та справжні. Ми говорили про мій день, про звичайні дрібниці, просто ніби вони поруч.
А потім я прокинувся й знову постав перед достеменним фактом їхньої смерті.
Вкотре подумав про Лінду Єйтс, яка сказала: «Сни просто так не сняться». Я міркував, що б вона сказала про мої сни. Я міг уявити, що сказав би психіатр або навіть психолог-аматор на кшталт Генрі. Але сни кидали виклик будь-якому ретельному осмисленню. У них були логіка й реальність, що разюче відрізнялися від сновидіння. І хоча я не міг цього визнати навіть перед собою, частина мене не хотіла вірити, що сни — це лише сни. Якщо дозволю собі повірити в це, таке рішення стане першим кроком на шляху, якого я боюся. Є лише один шлях, яким я можу знову поєднатися з родиною. І я знав, що прийняти цей шлях стане актом відчаю, а не любові.
І найбільше мене лякало те, що мені це було байдуже.
9
Наступного ранку ще двох було поранено через пастки. Це були два окремі випадки, й ніхто з постраждалих не чув про те, що сталося напередодні ввечері. Я дізнався про них, бо в нашій амбулаторії не вистачало постійної медсестри, тож мені довелося лікувати обох. Одна — поліціянтка, наткнулася литкою на кілок, встромлений у приховану ямку. Як і для Скотта Бреннера, я зробив усе, що в моїх силах, і відправив її до лікарні зашивати рану. Інше поранення — Ден Марсден, робітник з однієї з місцевих ферм, мав тільки поверхневе ушкодження: дротяна петля прорізала його міцний шкіряний черевик.
— Чорт, хай-но мені трапиться цей покидьок, що оце кругом ставить, — шипів він крізь стиснуті зуби, поки я прочищав рану.
— Було добре приховане?
— Взагалі, холера, непомітне. А розмір! Бог знає, кого вони збиралися зловити, така велика пастка.
Я нічого не сказав. Але подумав, що до пасток потрапляють саме ті, на кого вони поставлені.
Маккензі думав так само. Він призупинив пошуки Лін Меткалф та додав до пересувного штабу допомоги при надзвичайних ситуаціях ще й пункт першої допомоги. Інспектор також розповсюдив попередження щодо перебування в лісі й на полях навколо селища. Результат не забарився. Якщо до того в настрої панувало якесь заціпеніння, то новина про те, що територія навколо Менема тепер небезпечна, викликала справжній страх.
Звісно, дехто відмовлявся в таке вірити, дехто вперто протестував: їх не вдасться залякати на своїй землі, яку вони все життя знають. Обурення тривало, аж доки один з найпалкіших борців із пересторогами, добряче заправившись вечірньою випивкою у «Ягняті», вступив до ями, прикритої сухою травою, та зламав щиколотку. Його крики переконали ефективніше за будь-які застереження поліції.
Що більше поліціянтів було залучено до справи, то активніше прокидалася національна преса. Вона вже висадила в селищі свій десант, озброєний камерами й мікрофонами. Менем почувався в облозі.
— Досі вдалося виявити два різновиди пасток, — сказав мені Маккензі. — Дротяна — дуже схожа на базову петлю, таке сильце будь-який браконьєр уміє ставити. Тільки вони досить великі, розраховані на ногу дорослої людини. Кілки значно гірші. Розставляти таке може колишній військовий чи прихильник ігор на виживання. Або просто якась погань зі збоченою уявою.