— Ви сказали «досі»?
— Той, хто розставляє їх, знає, що ми робимо. Він усе продумує. Ми не можемо припустити, що він не підготує ще якісь сюрпризи.
— Може, він саме цього й добивається? Перервати пошуки?
— Хтозна. Але ми не можемо покладатися на долю. Ті пастки, що їх ми знайшли, спричинили тільки поранення. Ми продовжуємо просуватися лісом, і невідомо, чи наступного разу людина не загине.
Він перервав розмову, бо ми дісталися перехрестя. Маккензі нетерпляче тарабанив по керму, чекаючи, коли машина попереду зрушить з місця. Я виглянув у вікно, під час паузи повернулася тривожність.
Я зателефонував Маккензі одразу вранці, повідомив йому, що можу дослідити рештки Саллі Палмер, якщо він досі потребує моєї допомоги. Усвідомлення прийшло, відколи прокинувся, наче рішення було прийнято вві сні. А може, так і було.
Насправді я не знав, скільки користі може бути від мене. У найкращому разі я міг уточнити інтервал часу, що минув з моменту смерті, якщо, звісно, не розгубив того, що знав і вмів. Але я не плекав ілюзій, що мої дії допоможуть Лін Меткалф. Тільки відчував, що осторонь стояти вже не зможу.
Проте радості це рішення мені не додало.
Маккензі не виказав ні здивування, ні глибокого враження, вислухавши мою пропозицію. Просто сказав, що переговорить про це з суперінтендантом та зателефонує мені. Я завершив розмову, відчуваючи, що потрапив у чистилище, й міркуючи, чи не було це рішення хибним. Але він віддзвонився за пів години й запитав, чи зможу я взятися до роботи сьогодні по обіді. З пересохлим горлом я відповів, що зможу.
— Тіло досі в патологоанатома. Я заїду за вами о першій та підвезу туди, — сказав інспектор.
— Я сам можу приїхати.
— Все одно мені треба до відділка. І є ще декілька моментів, які я хотів би з вами обговорити.
Міркуючи про ці «моменти», я зайшов до Генрі запитати, чи зможе він підмінити мене під час вечірнього прийому пацієнтів.
— Звісно. А що сталося?
Він очікувально дивився на мене. Я ще не розповів йому, чому тоді до мене приїздив Маккензі. Неприємно приховувати щось від напарника, але така розповідь передбачала пояснення, до яких я ще не був готовий. Проте, звісно, відкладати надовго таку розмову не зможу. Зрештою, я надто багато чим йому зобов’язаний.
— Дайте мені час до вихідних, — відповів я. До того я маю закінчити цю роботу, й пацієнтами клопотатися не треба буде. — Я вам потім усе розповім.
Він уважно придивився до мене:
— Все гаразд?
— Гаразд. Просто… складно.
— Життя взагалі складна штука. У цю саму пору минулого тижня ніхто б і не подумав, що селищем розповзуться ці кляті журналісти, що поліція прискіпатиметься до всіх і кожного зі своїми питаннями. Починаєш думати, коли все це скінчиться.
Він спробував розрядити атмосферу:
— Ок. Приходьте в неділю на обід. Я збираюся куховарити, і в мене є прекрасне бордо. Буде привід відкоркувати. Розмовляти на повний шлунок завжди веселіше.
Вдячний за те, що зможу відкласти цю розмову ще на деякий час, я погодився.
Ми рухалися крізь потік машин, Маккензі доїжджав до кільцевої розв’язки. Машина пропахла м’ятним освіжувачем і його лосьйоном після гоління. Салон був таким охайним, наче його нещодавно вичистили. На дорозі та тротуарах панували гамір і метушня. Все видавалося водночас знайомим і чужим. Я намагався пригадати, коли востаннє був у великому місті, й з подивом зрозумів, що вперше виїхав за межі Менема, відколи прибув туди того дощового дня. Мене накривали емоції, я розривався між бажаннями залишитися тут і здивуванням, що так надовго поховав себе в глушині.
Життя навколо тим часом вирувало. Я спостерігав за юрбою дітлахів, які штовхалися перед шкільною брамою, а вчителька намагалася дати їм раду. Люди поспішали, занурені у свої справи. Вони жили власним життям, яке не стосувалося мого. Або когось іншого.
— Дріт із пасток того ж типу, яким зловили Лін Меткалф, — сказав Маккензі, повертаючи мене до реальності. — І таким самим прив’язали того птаха до каменя. Не знаю, чи він з одного мотка, але можемо це припустити.
— Що ви думаєте? Я про птаха.
— Ще не певний. Можливо, зроблено, щоб її налякати. Або якесь послання чи підпис.
— Подібно до крил, які знайшли на тілі Саллі Палмер?
— Можливо. Ми, до речі, отримали результат від орнітолога. Лебідь-шипун. Доволі розповсюджений у нашій місцині, особливо в цю пору року.
— Ви гадаєте, що є якийсь зв’язок між лебединими крилами і крижнем?
— Я не вірю у збіг, якщо ви про це. Може, в нього просто ненависть до птахів. — Маккензі обігнав фургон, що плентався перед нами. — Зараз залучили психологів. Мають сказати, з яким типом мислення маємо справу. І ще фахівців, які тямлять у всіляких поганських ритуалах чи сатанізмі. У всій цій фігні.