— Але ви не думаєте, що це воно?
Він затримався з відповіддю: мабуть, вирішував, що має казати.
— Ні, не думаю, — сказав нарешті інспектор. — Крила на тілі Палмер всіх вразили. Почали казати, що вбивця вдається до релігійного чи класичного символізму, щось там про янголів та бозна про що. Але тепер я не впевнений. Якби крижня принесли в жертву чи покалічили, тоді можливо. Але просто примотали дротом? Ні, я гадаю, наш хлоп просто любить мучити. Напоказ, якщо вже на те.
— Як з пастками.
— Як з пастками. Все правильно, це нас гальмує. Ми не можемо сконцентруватися на пошуку, коли маємо турбуватися про те, що лишається позаду. Але навіщо цей клопіт? Будь-хто, кому вистачило клепки влаштувати всю цю біду, знатиме, як заплутати сліди. Натомість маємо птаха, якого нам залишили, кілки, які затримують жертву на одному місці, й оце все. Він наче не переймається, що ми щось знайдемо, або просто, я не знаю…
— Мітить територію? — запитав я.
— Щось таке. Показує, що це його. Навіть не дуже напружується. Він просто залишає кілька пасток, мітить кілька стратегічних пунктів, потім відступає й насолоджується видовищем.
Я трохи помовчав, обмірковуючи слова Маккензі.
— А якщо це щось більше?
— Що ви маєте на увазі?
— Він робить ліс і болота недоторканною територією. Люди боятимуться гуляти там, щоб не втрапити в пастку.
Він нахмурився:
— Отже?
— Отже, він любить не тільки мучити все живе, а ще й залякувати.
Маккензі замислено дивився на вітрове скло, яке вкривали розплющені рештки мертвих комах.
— Може бути, — нарешті відгукнувся він. — Ви не скажете, де були вчора між шостою і сьомою ранку?
Раптова зміна теми мене ошелешила.
— О шостій я, скоріш за все, приймав душ. Потім поснідав і пішов до амбулаторії.
— Коли саме?
— Мабуть, десь за чверть до сьомої.
— Рано встаєте.
— Я не дуже добре спав.
— Хтось бачив вас о цій порі?
— Генрі. Ми випили кави, коли я приїхав. Чорної, без цукру, якщо вас цікавить.
— Просто процедура, докторе Гантер. Ви ж раніше залучалися до поліційних розслідувань, знаєте, як воно працює.
— Зупиніть.
— Що?
— Просто зупиніть.
Він наче збирався сперечатися, потім увімкнув індикатор і пригальмував на узбіччі.
— Я тут як підозрюваний чи тому що вам потрібна моя допомога?
— Слухайте, ми запитуємо кожного…
— То як?
— Гаразд. Перепрошую. Можливо, мені не треба було ставити ці питання в такій формі. Але є питання, які мають бути поставлені.
— Якщо ви гадаєте, що я маю до цього бодай найменший стосунок, мене тут не повинно бути. Ви думаєте, мені дуже хочеться в це влазити? Я був би більш ніж щасливий, якби мені в житті не довелося бачити мертві тіла. Отже, якщо ви не збираєтеся мені довіряти, я вийду одразу тут і зараз.
Маккензі зітхнув:
— Слухайте, я не думаю, що ви якось із цим пов’язані. Якби так, повірте, ми б вас не залучали. Але ми кожного в селищі розпитуємо про одне й те саме. Я просто думав, запитаю й поставлю галочку, ок?
Мені досі муляло те, як він поставив мені це запитання. Хотів здивувати, побачити мою реакцію. Я замислився, чи вся наша розмова не була аналогічним тестом. Але подобалося це мені чи ні, така його робота. І я починав усвідомлювати, що інспектор робить її добре. Я неохоче кивнув.
— Можу я продовжувати? — запитав він.
Я мусив усміхнутися:
— Гадаю, що так.
Він знову завів машину.
— Отже, скільки часу це зазвичай триває? Дослідження, — запитав він через кілька хвилин, порушуючи тишу.
— Важко сказати. Багато залежить від стану тіла. Патологоанатом щось знайшов?
— Небагато. Хоча ми не можемо сказати, чи було сексуальне насильство, на це дуже схоже, з огляду на те, що її знайшли оголеною. Є багато маленьких порізів по всьому тілу й кінцівках, але вони тільки поверхневі. Патологоанатом навіть не зміг сказати, що саме стало причиною смерті, — ушкодження голови чи перерізане горло. Чи зможете ви це прояснити?
— Поки що не знаю.
Побачивши фотографії місця злочину, я вже мав кілька ідей, але не хотів зупинятися на жодній, доки не переконаюся.
Маккензі скоса подивився на мене:
— Мабуть, пошкодую, що запитую. Але що саме ви збираєтеся робити?
Я старанно намагався не думати про це. Але відповідь вискочила сама: