— Мені потрібно буде зробити рентген тіла, якщо його ще не зробили. Потім візьму деякі зразки м’яких тканин, щоб виявити ІМС, і…
— Що-що?
— Інтервал з моменту смерті, скільки часу минуло. Можна проаналізувати зміни в хімічному складі тіла, щоб визначити більш-менш точно, як давно настала смерть. Склад амінокислоти, леткі жирні кислоти, рівень розпаду білка. Після цього видалю решту м’яких тканин та зможу дослідити кістяк. Побачити, яку саме травму було завдано, яку зброю застосовано. І подібне.
Маккензі з відразою насупився:
— Як ви це робите?
— Ну, якщо залишилося небагато м’якої тканини, знадобиться скальпель чи пінцет. Або виварити тіло протягом кількох годин у реагенті.
Обличчя Маккензі витяглося.
— Тепер розумію, чому ви захотіли перейти в терапевти.
Причин я мав більш ніж вдосталь, але змовчав.
— Вибачте, — додав він.
— Забудьте.
Якийсь час ми їхали мовчки. Я помітив, що Маккензі чухає шию.
— Ви вже лікареві показали? — запитав я.
— Показав що?
— Родимку. Ви її чухаєте.
Він поспішно опустив руку.
— Просто засвербіло. — Інспектор повернув на стоянку. — Приїхали.
Я пройшов за ним до лікарні. Ми спустилися ліфтом з першого поверху до підвалу. Морг був розташований у кінці довгого коридору. Щойно ми увійшли, мені вдарив у ніс запах, солодкувата їдка хімічна ковдра, яка, здається, вкриває легені з одного подиху. Всередині все нагадувало етюд в білих тонах, з відтінками нержавіючої сталі й скла. Молода азійка в білому лабораторному халаті піднялася з-за письмового столу, коли ми увійшли.
— Доброго дня, Марино, — легко сказав Маккензі. — Докторе Гантер, Марина Пейтел. Вона вам допомагатиме.
Ми потисли руки, вона всміхнулася. Я все ще намагався зрозуміти, на якому я світі, врівноважити відчуття повернення до старого знайомого місця і того, що все видається чужим. Маккензі поглянув на годинник:
— Добре, я тоді пішов до відділка. Просто зателефонуйте, коли закінчите, відвезу вас назад.
Він пішов, а молода жінка подивилася на мене, очікуючи інструкцій.
— Отже… ви патологоанатом? — запитав я, відкладаючи, скільки можливо, цей момент.
Вона широко всміхнулася:
— Ще ні. Тільки вчуся. Але маю надію.
Я кивнув. Ми не рухалися.
— Хочете побачити тіло? — нарешті запитала вона.
Ні. Ні, не хочу.
— Гаразд.
Марина дала мені лабораторний халат та провела крізь важкі розпашні двері. За ними виявилася менша кімната, подібна до операційного театру. Всередині було холодно. Тіло лежало на сталевому столі, таке недоречне на матовій металевій поверхні. Марина ввімкнула яскраві світильники, закріплені зверху, демонструючи труп, як він є, жахливий і жалюгідний.
Я подивився на те, що колись було Саллі Палмер. Зараз від неї не лишилося нічого. Відчув коротке полегшення, якому одразу ж прийшло на зміну відсторонене клінічне відчуття.
— Що ж. Почнімо, — сказав я.
Ця жінка знала кращі дні. Сіре, поношене обличчя, риси вже втрачають колишню винятковість. Поникла голова. Здавалося, на плечах вона несе весь тягар світу. Але в цій покірності крилося щось шляхетне, наче її доля, хоч яка непрохана, все одно буде прийнята.
Під час відправи мене привабила статуя невідомої святої. Я не міг сказати, що саме сподобалося мені в ній. Вона здіймалася на кам’яній колоні. Навіть на моє недосвідчене око, скульптор мав певні проблеми з пропорціями. Та все одно, чи то був пом’якшувальний ефект віку, чи то щось менш помітне, але статуя приваблювала до себе. Вона була тут багато століть, бачила незліченні дні радості і трагедій, що розігрувалися перед нею. І вона мовчазним свідком залишиться на цьому ж місці, коли всі ми, тут присутні, зникнемо з пам’яті. Це було нагадування: на добро чи на зло, але все минає.
Зараз ця думка заспокоювала. Стара церква була холодна й туманна, навіть теплого вечора. Світло падало крізь блакитно-ліловий вітраж, стародавнє скло у свинцевій переплетеній рамі. Вздовж центрального проходу нерівні кам’яні плити підлоги перемежалися з плитами надгробків. На найближчому до мене я розрізнив вигравіюваний череп, під яким середньовічний майстер вирізьбив похмуре послання:
Яким ти є зараз, і я колись був.
Яким я є зараз, і ти колись будеш.
Я спробував трішки посоватися на твердій дерев’яній лаві, поки від кам’яних стін відлунював вкрадливий баритон Скарсдейла. Як і слід було очікувати, те, що мало бути молитовною службою, перетворилося для преподобного на виправдання можливості нав’язати полоненій аудиторії власний погляд на благочестя.