— Помолимося!
На виході з церкви не було й сліду тієї юрби, яка зазвичай завершує кожну службу. На селищному майдані поліція поставила свій трейлер, і його масивна біла присутність водночас видавалася несумісною з оточенням і лякала. Попри всі спроби преси й телекамер, тільки декілька людей погодилися дати інтерв’ю. Травма досі відчувалася надто свіжою, надто особистою для розмов на камеру. Одна річ, коли ти дивишся репортажі про інші громади, які спіткала трагедія, зовсім інша — бути частиною такої громади.
Отже, гарячкові питання журналістів зустріли кам’яну реакцію, настільки непроникну, наскільки дозволяла чемність. За винятком кількох осіб, Менем відвернувся від зовнішнього світу. Дивно, але Скарсдейл був одним з тих, хто погодився на інтерв’ю. Від людей подібного типу зазвичай не чекаєш великої тяги до публічності, але він, вочевидь, вважав можливою таку оборудку з дияволом — саме цього разу. З тону його проповіді здавалося: він сприймав те, що сталося, як ствердження свого покликання. У своїх жовчних очах преподобний був носієм істини і прагнув зловити момент обома вузлуватими кулаками.
Ми з Генрі спостерігали, як він проповідує спраглим до кожного його слова журналістам у церковному дворі. За цією групою збуджені діти, сподіваючись втрапити в об’єктив, скупчилися біля Каменя Мучениці, витоптували зів’ялі квіти, які досі прикрашали монумент. Його голос, хай і не завжди розбірливий, долинав до галявини, де ми чекали під каштаном. Я знайшов Генрі в тіні дерева, вийшовши після служби. Він криво всміхнувся, коли я наблизився.
— Не змогли потрапити всередину? — запитав я.
— Навіть не намагався. Хотів висловити повагу, співчуття, але хай мені грець, якщо я колись потуратиму Скарсдейловому его. Або слухатиму його жовчні промови. Що там було? Божа кара за наші гріхи? Ми маємо прийняти все це на себе?
— Щось таке, — погодився я.
Генрі пхикнув:
— Саме те, чого потребує Менем. Ласкаво просимо до параної.
Стоячи за Скарсдейлом, поки тривала його імпровізована пресконференція, я помітив, що ряди його вірних парафіян поповнилися новонаверненими. До Лі й Марджорі Ґудчайлд, Джудіт Саттон із синочком Рупертом та подібних додалося ще багатенько не таких регулярних відвідувачів церкви. Вони скидалися на німий схвальний хор, поки преподобний усе підвищував голос та закріплював свій успіх перед камерами.
Генрі з огидою похитав головою:
— Погляньте на нього. У своїй стихії. Людина, Бог? Ха! Для нього це лише привід заявити: «Я ж вам казав!»
— Але в чомусь він має рацію.
Генрі скептично поглянув на мене:
— Тільки не кажіть, що й вас навернено.
— Не Скарсдейлом. Але вчинив це місцевий. Він знає навколишні ліси й поля. Знає нас.
— Тоді Боже поможи нам. Бо якщо Скарсдейл зробить так, як хоче, ми всі потрапили з вогню та в полум’я.
— Що ви маєте на увазі?
— Ви бачили «Горнило», п’єсу Артура Міллера про полювання на відьом у Салемі[7]?
— Тільки по телевізору.
— Так от, це просто іграшки проти того, що буде в Менемі, якщо такі розмови триватимуть довше.
Я подумав, що він жартує, але він мав надзвичайно серйозний вигляд.
— Пригніться, Девіде, не висувайтеся. Навіть якщо Скарсдейл не наколотить, то все одно скоро розпочнеться: і брудом метатимуть, і пальцями тикати почнуть. Обережно, не влізайте ні в що з цим пов’язане.
— Ви серйозно?
— А ви сумніваєтесь? Я живу тут довше за вас. І знаю, чого варті наші добрі друзі й сусіди. Ножі вже, мабуть, почали гострити.
— Та ну, ви не думаєте, що трохи перебільшили?
— Перебільшив?
Він спостерігав за Скарсдейлом — той повернув до церкви, завершивши промову перед пресою. Оскільки найбільш наполегливі журналісти намагалися піти за ним, Руперт Саттон вийшов наперед, перекриваючи їм шлях і розкинувши руки: обширний бар’єр живої плоті, який ніхто не відважився оминути.
Генрі подивився на мене значущо:
— Подібні події виводять найгірші риси кожного на поверхню. Менем — мале селище. А в малих селищах — малі мізки. Може, я затятий песиміст. Але на вашому місці я б пильнував спину, про всяк випадок.
Він витримав мій погляд, переконався, що я зрозумів його слова, потім глянув мені через плече.
— Привіт. Це ваша приятелька?
Я обернувся й побачив, що до мене всміхається молода жінка. Темноволоса, повненька, я десь її час від часу бачив, але не знав, як звати. Тільки коли вона трішки посунулась, я помітив, що разом з нею стоїть Дженні. На відміну від подруги, та була зовсім не веселою.
7
«The Crucible», п’єса 1953 року, що відсилає не лише до історичних фактів, а й до політики полювання на відьом періоду маккартизму.