— Сідайте, будь ласка. Я скажу доктору Мейтленду, що ви тут. Чашку чаю?
Ще ознака того, що я вже не в місті: там запропонували б каву. Я подякував і залишився дивитись у вогонь, вона вийшла. Після холоду мене розморило. За великим французьким вікном панувала цілковита темрява. Дощ стукотів у шибку. Честерфілдське крісло виявилося м’яким та зручним. Очі злипалися. Я швиденько здійнявся на ноги, аж злякавшись, бо вже й голова хилилася. Фізичне і психічне виснаження давалося взнаки, та страх заснути пересилив утому.
Я ще стояв перед каміном, коли жінка повернулася.
— Ходіть зі мною. Доктор Мейтленд у кабінеті.
Я пройшов за нею передпокоєм, черевики рипіли дощатою підлогою. Вона легенько постукала у двері в кінці коридору й відчинила їх по-родинному, не чекаючи на відповідь. Знов усміхнулася й відступила, даючи мені пройти.
— Принесу чай за кілька хвилин, — сказала вона, зачиняючи за собою двері.
У кабінеті за письмовим столом сидів чоловік. Якусь мить ми дивились один на одного. Хоча господар сидів, я міг побачити, що він високий. Обличчя з виразними вилицями прорізали глибокі зморшки, густа кучма волосся була не сивою, а скоріш кремово-жовтуватого відтінку. Чорні брови заперечували будь-які припущення про слабкість, очі під ними дивилися гостро й пильно. Він пронизливо глянув на мене; важко було сказати, яке враження він отримав. Уперше мене збентежив мій неналежний вигляд.
— Боже, чоловіче добрий, та ви геть змокли! — голос пролунав мов хрипке, але дружнє гавкання.
— Я йшов пішки від станції. Не було таксі.
Він пирхнув:
— Ласкаво просимо до чудового Менема. Треба було дати мені знати, що ви приїдете на день раніше. Я б організував, щоб вас підвезли зі станції.
— На день раніше? — повторив я.
— Саме так. Я чекав на вас завтра.
Уперше мені сяйнуло, що означали зачинені крамниці. Неділя. Я навіть не усвідомлював, як сильно зсунулося моє відчуття часу. Він удав, ніби не помітив, як мене спантеличила власна необачність.
— Та нічого. Ви вже на місці. Буде більше часу влаштуватися. Я Генрі Мейтленд. Приємно познайомитися.
Він простягнув руку, не встаючи. І тільки тоді я побачив, що його крісло має коліщата. Я ступив уперед, щоб потиснути йому руку, але він встиг помітити моє вагання. Криво посміхнувся:
— Тепер ви розумієте, чому я дав те оголошення.
Воно було на сторінці «Таймс», де друкувалися вакансії, маленьке, легко пропустити. Але мої очі чогось угледіли його одразу. Медична практика в сільській місцевості потребує терапевта на тимчасовий контракт. Шість місяців, житло надається. Найбільше мене привабило розташування. Не те щоб я хотів саме до Норфолку, але так матиму змогу опинитися далеко від Лондона. Я надіслав резюме без особливої надії чи радості, очікуючи на чемну відмову. Натомість отримав запрошення на роботу. Щоб зрозуміти, про що йдеться в листі, довелося перечитати його двічі. В іншій ситуації я б почав міркувати, де пастка. Але насамперед в іншій ситуації я сюди й не просився б.
У листі-відповіді я підтвердив згоду.
Тепер я дивився на свого нового роботодавця та запізніло міркував, на що себе прирік. Ніби читаючи мої думки, він ляснув себе по стегнах.
— Автокатастрофа, — в голосі не було розгубленості чи жалю до себе. — Є надія, що я за певний час одужаю, але до того мушу якось давати собі раду. Десь рік я користувався послугами тимчасових помічників, але з мене годі. Щотижня нове обличчя, нічого доброго ні для кого. Невдовзі ви дізнаєтеся, що народ тут змін не любить.
Він потягнувся по люльку й тютюн, що лежали на письмовому столі.
— Ви не проти, якщо я закурю?
— Не проти, якщо не закурите.
Господар хихотнув:
— Гарна відповідь. Але я не ваш пацієнт. Пам’ятайте про це.
Помовчав, тримаючи сірника біля тютюнової чаші.
— Отже, — проговорив він, пихкаючи люлькою, — зовсім не те, що ви мали, працюючи в університеті, правда? І точно не Лондон. — Він глянув на мене поверх люльки. Я чекав, коли він запитає про деталі моєї попередньої кар’єри. — Маєте останні сумніви зараз, коли ще є час висловитися?
— Ні, — відповів я.
Він кивнув, задоволений.
— Досить чесно. Ви житимете в цьому домі весь час, поки працюєте у мене. Я покличу Дженіс, щоб вона показала вашу кімнату. Поговоримо за вечерею. Отже, можете братися до роботи завтра. Прийом розпочинається о дев’ятій.
— Можу я дещо запитати?
Він очікувально підняв брови.
— Чому ви взяли мене на роботу?
Мене це бентежило. Не так, щоб дати задню, але щось залишалося незрозумілим.