Я їхав з пабу і бачив Скарсдейла, який виходив з церкви. Може, то була гра уяви, але він здався мені вищим, ніж раніше. З усього селища священник був єдиним, хто розцвів після подій, які приголомшили всіх. Тільки трагедія і страх перетворили побиту міллю сутану на плащ героя дня, подумав я й одразу засоромився такої думки. Він просто, як і я, робить свою роботу. Не варто дозволяти моїй неприязні до нього впливати на думки. Бачить Бог, я сьогодні відчув, що таке упередження.
Почуття провини підштовхнуло мене привітно помахати йому рукою, коли я під’їхав ближче. Він упритул подивився на мене, якусь мить я думав, що Скарсдейл не відповість. Потім він таки коротко й черство кивнув.
Я не міг позбутися почуття, що знав, про що він думає.
12
До п’ятниці представники преси потроху почали зникати. Відсутність нових подій означала, що Менем уже втрачає позиції в інформаційному медіапросторі. Якщо станеться ще щось, вони повернуться. А потім Саллі Палмер і Лін Меткалф поступово розчиняться в ефірному часі й колонках газет і їхні імена розтануть назавжди у свідомості публіки.
Проте поки цього ранку я їхав до лабораторії, думки мої були зайняті не затиханням медіарезонансу і не — соромно зізнатися — двома жертвами. Навіть шок від відкриття про те, що в селищі на мене дивляться з підозрою, тимчасово поступився місцем. Те, що бентежило мене всю дорогу, було значно тривіальнішим.
Вечеря в домі Дженні Геммонд цього вечора.
Я казав собі, що нічого особливого в цьому нема. З її боку або, точніше, з боку її приятельки Тіни це просто дружній жест. Коли я жив у Лондоні, запрошення на вечерю було питанням ввічливості, його давали і приймали без особливих роздумів. І тут так само, казав я собі.
Але не допомагало.
Я вже не в Лондоні. Моє соціальне життя звузилося до чемних розмов з пацієнтами та кухля пива в пабі. І про що ми можемо говорити? У селищі зараз тільки одна тема, а вона навряд чи буде доречною для легких теревенів за вечерею в малознайомих людей. Особливо якщо до них уже дійшли чутки про мене. Я шкодував, що мені забракло розуму сказати тверде «ні» на це запрошення. Навіть обмірковував можливість зателефонувати й відмовитися, перепросити за нечемність.
Але, хоч як бентежила мене думка про цю трапезу, я так і не зателефонував. Що бентежило мене ще більше. Бо, якщо покопатися глибше, я добре знав (і це теж додавало неспокою), чому насправді так нервуюсь. Від думки, що знову побачу Дженні. Ця думка збурила осілий було складний мул емоцій, який я наразі зовсім не хотів чіпати. І на самій поверхні цього розчину було почуття провини.
Було таке відчуття, начебто я готувався до зради.
Звісно, я розумів, що це повна дурня. Я просто збирався повечеряти в гостях. І добре розумів, що мені нема кому зберігати вірність от уже майже чотири роки, відколи п’яний ділок не впорався з кермуванням своєю BMW.
Але знову ж таки, це нічого не змінювало.
Отже, коли я поставив машину та спустився ліфтом до лабораторії, зосередженості бракувало. Я намагався зібратися з думками, коли зайшов у лабораторію моргу, штовхнувши сталеві двері. Марина вже була на місці. Двері ще гойдалися, зачиняючись за мною, коли вона заговорила:
— Прийшли результати.
Маккензі нахмурився, читаючи мій звіт:
— Ви певні?
— Цілком. Тести підтверджують, що, коли знайшли її тіло, Саллі Палмер була мертва приблизно дев’ять діб.
Ми розмовляли в маленькому кабінеті при лабораторії. Я запропонував надіслати результати мейлом, але на мій дзвінок він одразу сказав, що сам загляне.
— Наскільки надійні результати?
— Амінокислотний аналіз припускає погрішність у межах плюс-мінус дванадцяти годин. А це максимальна доступна точність. Я не можу назвати точний час, коли її вбито, але це сталося між полуднями п’ятниці та суботи.
— Ви не можете ще звузити цей проміжок?
Я проковтнув лайку. Цілий ранок я пропрацював над рівняннями, що визначали час із моменту смерті. Це досить складні обчислення, де враховуються результати тесту, дані про середню температуру та погодні умови всіх днів, які тіло Саллі Палмер провело на свіжому повітрі. Найбільша таємниця життя зводилася до банальної математичної формули.
— Вибачте. Але, беручи до уваги все інше, личинки тощо, я б, з великою ймовірністю, зупинився на середині цього інтервалу.
— Тобто, скажімо, північ п’ятниці. А бачили її востаннє за три дні до того, на барбекю. — Маккензі нахмурився, обмірковуючи деталі. — І з собакою ви нічого уточнити не можете?