Тіна востаннє потикала гамбургери й повернулася до мене.
— Як ви гадаєте з погляду лікаря? Варто нам ризикнути отруїтися рідиною для барбекю чи померти з голоду?
— Компроміс, — запропонував я. — Зніміть бургери, поки наливаєте рідину. Так вони не вберуть її смак.
— Боже, як я люблю практичних чоловіків, — сказала Тіна. Вона озброїлася прихваткою і підняла решітку з м’ясом над вугіллям.
Я відпив ще ковток з моєї пляшки пива, більше для того, щоб чимось зайнятися, ніж через спрагу. Мою пропозицію допомоги не прийняли — і це добре, мабуть, якщо взяти до уваги рівень моїх кулінарних здібностей. Але через це я лишився без діла й не було чим відволіктися від нервозності. Дженні теж, здається, непокоїлася, метушилася більше, ніж потрібно, розставляла хліб і салати на білому пластиковому столику для пікніка. Вона була струнка й засмагла, в білій жилетці й джинсових шортах. Ми привіталися, коли я приїхав, але після того не сказали одне одному ані слова. Направду, якби не Тіна, то, мабуть, тут ніхто б і не розмовляв.
На щастя, Тіна була не з тих, хто залишає ніякові паузи в розмові. Вона торохкотіла майже без упину, вела веселий монолог, перемежовувала його інструкціями для мене, коли я міг стати в пригоді: допомогти заправити салати, принести кухонні рушники, які зійдуть за серветки, відкрити ще пива для нас трьох.
Одразу стало очевидно, що будемо тільки ми троє. З одного боку, я відчував полегшення, що не доведеться зустрічатися ще з кимось, з іншого — шкодував, що немає за кого сховатися.
Тіна від душі плеснула запалювальною рідиною на жаровню.
— Блін! — вона відскочила від полум’я, що спалахнуло над вуглинами.
— Я ж тобі казала не ляпати більше! — сміялася Дженні.
— Чого одразу я, само полилося!
Жаровня потопала в димі.
— Ну, тепер вона досить гаряча, — прокоментував я, коли ми всі відсунулися від жару.
Тіна ляснула мене по руці.
— А за це принесіть іще пива.
— Може, нам спочатку їжу відсунути? — запитав я.
Дим уже накрив пластиковий столик, де стояли миски з салатами.
— От дупа! — Тіна пірнула в хмару й схопила миски.
— Простіше пересунути весь столик, — сказав я й потягнув.
— Допоможи йому, Джен, у мене руки зайняті, — Тіна вже тримала миску з макаронами.
Дженні скоса на неї подивилась, але нічого не сказала й узялася за другий край столика. Удвох ми його перетягли й перенесли туди, де не було диму. Коли зупинилися, ніжки з її боку підігнулися, стіл нахилився, тарілки й склянки поповзли до краю.
— Обережно! — заволала Тіна.
Я кинувся і встиг виправити столик до того, як щось упало. Коли нахилився, рука торкнулася руки Дженні.
— Тримаю, можете відпустити, — сказав я.
Вона почала опускати свій край, але знову схопила — стіл почав гойдатися.
— Я думала, ти його поправила, — буркнула Дженні, коли до нас поспішила Тіна.
— Тож так! Я засунула папірчину там, де ніжка хиталася.
— Папірчину? Там треба було болтика закрутити!
— Закрутити тут є з ким.
— Тіно, — Дженні почервоніла, але видно було, що вона намагається не розсміятися.
— Та обережно ж, стола тримай! — гукнула Тіна, бо той знову загойдався.
— Не стій тут, піди принеси викрутку чи ще щось.
Тіна поспішила за бісерну шторку, яка закривала двері на кухню. Ми так і тримали стола й ніяково всміхались одне до одного.
Але лід уже розтав.
— Я певна, ви не шкодуєте, що прийшли, — зауважила Дженні.
— Аякже, таке в мене вперше.
— Чи ще десь так вишукано було?
— Ні в якому разі.
Я помітив, що вона опустила очі.
— Ох, не знаю, як вам і сказати, але ви намочилися.
Я поглянув униз і побачив, що пляшка впала зі столу, пиво розлилось і тепер текло мені просто на джинси між ногами. Я спробував відсунутись, але вийшло тільки відпустити рідину текти мені на штанину.
— Боже, не можу повірити, — сказала Дженні, й ми обоє безпомічно розреготалися. Не могли зупинитись, аж доки не повернулася Тіна з викруткою.
— Що це з вами? — запитала вона, потім побачила мої штани. — Мені було пізніше прийти?
Щойно стіл було врятовано, мені запропонували мішкуваті шорти. Тіна сказала, що це її колишнього.
— Але можете їх собі забрати. Він по них не повернеться, — похмуро додала вона.