Роздивляючись картатий малюнок шортів, я не здивувався. Але це було краще, ніж мої намочені пивом джинси, тож я пішов переодягнутися. Коли я повернувся в сад, Тіна з Дженні захихотіли.
— Гарні ніжки, — прокоментувала Тіна, й вони знову засміялися.
Бургери вже шкварчали на вугіллі. Ми з’їли їх із салатом, хлібом і пляшкою вина, яку я приніс. Коли я наливав келих Дженні, вона завагалася:
— Тільки трішки.
Тіна здійняла брови:
— Ти певна?
Дженні кивнула:
— Все гаразд, правда, — вона перехопила мій запитальний погляд і здивований вираз обличчя. — У мене діабет, тож доводиться слідкувати за тим, що їм та п’ю.
— Першого чи другого типу? — запитав я.
— Боже, я й забула, що ви лікар. Першого.
Я так і думав. Для її віку це найбільш розповсюджений тип.
— Але нічого страшного. Я тільки на низькій дозі інсуліну. Звернулася до доктора Мейтленда по рецепт одразу, коли сюди приїхала, — додала вона, наче вибачаючись.
Я подумав, що вона соромиться зізнатися, що записалася до «справжнього» лікаря, а не до мене. Турбуватися не було чого. Я до такого звик.
Тіна напоказ пересмикнулася.
— Я б зімліла, якби мусила отак сама собі уколи робити щодня, як вона робить.
— Та покинь, нічого страшного, — протестувала Дженні. — І це навіть не справжня голка, тільки шприц-ручка. Годі про це, а то Девід соромиться пити більше вина.
— Боже борони! — заявила Тіна. — Мені ж треба когось, хто склав би мені компанію.
Я її не дуже наздоганяв, але оскільки Дженні наполягала, я дозволив доливати мені в келих більше, ніж планував. Наступного дня мала бути субота, тиждень видався важким. Окрім того, я справді насолоджувався. Не міг пригадати, коли ще так гарно відпочивав… за довгий час.
Тільки раз настрій підупав, коли ми закінчили трапезу. Спускалися сутінки, згасало світло, Дженні сиділа, дивлячись за межі саду, на озеро. Я побачив, що обличчя її захмарилося, й здогадався, про що вона зараз скаже, ще до того, як вона заговорила.
— А я починаю забувати про те, що сталося. Відчуття таке… наче ти винна, правда?
Тіна зітхнула:
— Вона хотіла скасувати сьогоднішній вечір. Думала, людям не сподобається, що в нас барбекю.
— Я думала, це буде як зневага, — пояснила Дженні.
— Чому? — запитала Тіна. — Хочеш сказати, що люди телевізора не дивляться чи пиво в пабі не п’ють? Все це дуже сумно й страшно, але я не бачу причини вдягатись у волосяниці через співчуття.
— Ти знаєш, що я мала на увазі.
— Так, але я знаю й те, які в нас люди навколо. Якщо вони вирішать когось заклювати, то так і зроблять, що б ти там робив чи не робив. — Тіна помовчала. — Гаразд, це не найкращий спосіб про це сказати, але ж воно правда, — вона дошкульно подивилася на мене. — Ви з цим уже зіткнулися, так?
Я зрозумів, що вони могли знати про чутки.
— Тіно, — попереджально мовила Дженні.
— А що. Нема сенсу вдавати, що ми не чули. Я кажу, звісно ж, поліція захоче поговорити з місцевим лікарем, але варто одному здійняти брову, як усі тебе звинувачують. Зайвий приклад того, які в нас тут короткозорі люди.
— І з довгими язиками, — вибухнула Дженні. Це був перший емоційний вигук, який я почув від неї.
Тіна стенула плечима.
— Краще вже казати все відкрито. Надто багато шепоту в цьому місці. Я тут виросла, ти ні.
— Схоже на те, що ви не дуже любите Менем, — сказав я, сподіваючись змінити тему.
Вона кисло всміхнулася:
— Була б можливість, тільки б мене тут і бачили. Не розумію людей, як-от ви двоє, які приїхали сюди за власним вибором.
Раптом зависла тиша. Дженні встала, обличчя побіліло.
— Я піду зварю каву.
Вона пройшла в будинок, бісеринки шалено задзеленчали.
— Блін, — Тіна винувато всміхнулася. — Довгі язики, правду вона каже. І ще випила трішки, — додала вона, поставивши келих.
Я подумав спочатку, що ця ніяковість через мене, але побачив, що ні. Яка б не була причина реакції Дженні, зі мною вона не пов’язана.
— В неї все гаразд?
— Просто її дістала безтактна сусідка. Я так гадаю. — Тіна дивилася на будинок, наче вирішувала, чи піти за подругою. — Слухайте, не треба було мені патякати. Але як уже мова зайшла, в неї була дуже погана пригода десь рік тому. Тому вона сюди й переїхала. Ніби втекла від цього чи що.
— Яка пригода?
Тіна похитала головою.
— Схоче — сама розкаже. Мені, мабуть, не варто було язиком плескати. Я просто… ну, думала, що вам слід знати. Дженні ви подобаєтесь. Отже… О Боже, ото я наколотила, га? Може, забудьте все? Давайте про щось інше.